Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Так, – зауважив я, – а от жінки приймають бажане за дійсне.

– Ще б пак. Ce que femme veut, Dieu veut[81]. Ось і весь їхній підхід.

– Це справжнє диво, що Нік вдалося уникнути смерті. Таке здається просто неймовірним.

Аж раптом мені згадався тон Фредеріки, коли вона сказала: «Їй хтось таки ворожить на життя». І я ледь помітно здригнувся.

– Так, – задумливо промовив Пуаро, – от тільки що цього ніяк не віднесеш на мій рахунок. А це принизливо.

– Рука Провидіння, – буркнув я.

– Ні, mon ami, я не покладу на плечі Господа милосердного тягар людських злодіянь. Ви ж бо проголосили ці слова подячним тоном вранішньої недільної служби – і не подумали, що це насправді звучить так, неначе le bon Dieu[82] убив міс Меґґі Баклі.

– Ну, знаєте, Пуаро!

– Знаю, друже мій, знаю! Я не сидітиму склавши руки й повторюючи, що le bon Dieu про все подбав, тож мені не варто втручатися. Бо свято переконаний, що le bon Dieu створив Еркюля Пуаро спеціально з метою втручання. Таке в мене métier[83].

Ми повільно піднімалися доріжкою-серпантином угору по кручі і якраз пройшли крізь ворітця у парк при «Домі на околиці».

– Ху-х! – видихнув Пуаро. – Але й стрімкий же тут підйом. Я весь спітнів, аж вуса обвисли. Так от, продовжу: я на боці невинних. На боці мадемуазель Нік, бо на неї напали. На боці мадемуазель Меґґі, бо її вбили.

– І проти Фредеріки Райс і Чарльза Вайза.

– Ні-ні, Гастінґсе. Мій розум не зашорений. Я лише стверджую, що на поточний момент усе вказує на когось із цих двох. Chut!

Ми ступили на смужку трави біля будинку, де саме орудував газонокосаркою якийсь чоловік. У нього було видовжене, дурнувате лице і скляні очі. Біля нього крутився хлопчина літ десяти – потворний, але на позір кмітливий.

У мене в голові майнула думка, що ми весь час не чули шуму від роботи косарки, але я припустив, що садівник не перепрацьовував. Він, певно, саме відпочивав від трудів праведних і заходився вдавати гарячкову активність, лише зачувши наші голоси, що наближалися.

– Доброго ранку, – привітався Пуаро.

– Доброго ранку, сер.

– Ви, я так розумію, садівник. Чоловік мадам, яка веде хатнє господарство.

– Це мій тато, – втрутився хлопчик.

– Саме так, сер, – відказав косар. – А ви, напевно, не хто інший, як той іноземний джентльмен, який насправді детектив. Чи не маєте ви якихось новин про нашу юну господарку, сер?

– У цей момент я саме повертаюся від неї. Ніч для міс Баклі пройшла задовільно.

– А в нас поліція була! – знову вставив хлопчина. – Бо онде вбили леді. Он там, біля сходів. І я одного разу бачив, як ріжуть свиню, правда, тату?

– Еге, – підтвердив той без жодних емоцій.

– Тато різав свиней, коли працював на фермі. Правда, тату? І я бачив, як він зарізав одну. Мені сподобалося.

– Всі вони, шибеники, люблять подивитися, як ти ріжеш свиню, – промовив чоловік таким тоном, наче констатував один з непорушних законів природи.

– А ту леді застрелили, – повів далі хлопчик. – Горлянку їй не перерíзали, ні.

Ми пройшли в дім, і я відчув полегшення, вшившись від того малолітнього садиста.

Пуаро вступив у вітальню, вікна якої стояли відчинені, і подзвонив у дзвоник. У відповідь на виклик увійшла Еллен, охайно вбрана в чорне. Вона не виказала подиву, забачивши нас.

Мій друг пояснив, що ми тут з дозволу мадемуазель і будемо проводити в будинку обшук.

– Гаразд, сер.

– Поліція вже пішла?

– Вони сказали, що побачили все, що хотіли, сер. Від самого ранку блукали парком. Але чи щось знайшли, того не знаю.

І вона вже збиралася вийти з кімнати, але Пуаро спинив її запитанням.

– Ви дуже здивувалися вчора ввечері, почувши, що застрелили міс Баклі?

– Так, сер, украй здивувалася. Міс Меґґі була славна юна леді, сер. Навіть не уявляю, яким треба бути лиходієм, щоб захотіти заподіяти їй зле.

– А якби вбили когось іншого, ви б не так здивувалися, еге ж?

– Не розумію, про що ви, сер.

– Коли я вчора ввечері зайшов у коридор, – утрутився я, – ви одразу ж запитали мене, чи нічого не сталося. Ви що, очікували на якусь таку подію?

Еллен принишкла. Її пальці нервово м’яли край фартушка. Вона хитнула головою і промимрила:

– Вам, джентльменам, не зрозуміти такого.

– Ні-ні, – заперечив мій друг, – я збагну. Хай як на позір нісенітно прозвучать ваші слова, а я їх зрозумію.

Та з сумнівом поглянула на нього, але зрештою начебто вирішила довіритися.

– Бачите, сер, – промовила покоївка, – недобрий це дім.

Я сприйняв сказане з подивом і не без певного презирства. А от для Пуаро ця репліка, здавалося, звучала як цілком буденна.

– Ви хочете сказати, що цей будинок старий?

– Так, сер, і нехороший.

– А ви вже довго тут живете?

– Шість років, сер. Але служила в ньому ще дівкою. На кухні, посуд мила – за часів старого сера Ніколаса. І тоді теж було те саме.

Пуаро уважно подивився на неї.

– У старих будинках, – зауважив він, – інколи висить лиховісна аура.

– Отож-бо й воно, сер, – палко підхопила Еллен. – Лиховісна. Погані думки, та й учинки недобрі. Це як суха гниль у домі, сер, цього не виведеш. Якесь відчуття, що розлите в повітрі. Я завше знала, що рано чи пізно, а в цьому будинку станеться якесь лихо.

– Що ж, ви, як виявилося, не помилилися.

– Так, сер.

У її голосі бриніла ледь-ледь чутна удоволеність – зловтіха того, чиї похмурі пророцтва справдилися.

– Але ви не думали, що воно спіткає міс Меґґі.

– Що ні, то ні, сер, ваша правда. У неї ненависників не було – цього я певна.

Мені здалося, наче в цих її словах щось крилося. Я вже гадав, що зараз Пуаро розплутає цю ниточку, але, на мій подив, той перескочив на геть-зовсім інше.

– А пострілів ви не чули?

– Ні, не вловила: такий грім стояв від тих ракет – страшний суд та й годі.

– І ви не виходили на них подивитися?

– Ні, я ще посуд не домила.

– А найнятий лакей вам не допомагав?

– Ні, сер, він вийшов у парк – милуватися феєрверком.

– Але ви не пішли.

– Ні, сер.

– І чому ж?

– Хотіла закінчити роботу.

– Вам до таких видовищ байдуже.

– І так, і ні, сер. Просто, бачте, у чім річ: феєрверк влаштовують двічі, і