Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— О, — промовив Гораціо, — докторе Батіст, Ерза. Дякую, що приєдналися до нас. Це Маржан Дастані. Вона тут через карбункула.

Чоловік, доктор Батіст, підійшов, щоби стати поруч із Гораціо. Він озирнувся й оглянув мене з ніг до голови з явним презирством. Жінка, Ерза, трималася подалі від вольєра мантикори. Вона кивнула в мій бік і, як мені здалося, усміхнулася, хоча через тіняву було важко сказати.

— Доктор Батіст — керівник нашої медичної команди, — сповістив Гораціо. — Він доглядає за всіма цими тваринами.

— Навіть за цією? — запитала я, вказуючи в темряву.

Доктор Батіст кинув на мене зневажливий погляд. Припускаю, він збирався промовити уїдливий коментар, але перш ніж спромігся хоч на слово, щось промайнуло всередині вольєру й сильно вдарило по склу прямо під моїм облич­чям. Я підскочила і скрикнула. Доктор Батіст також підскочив. Мені здалося, що я почула, як Ерза засміялася — чи то з мене, чи то з доктора, було важко сказати. Гораціо так і стояв незворушно на місці, коли чорний, сегментований хвіст скорпіона опустився на піщану підлогу загону, а потім потягнувся назад у темряву.

— Ми видалили мішечки з отрутою, — сповістив доктор, трохи отямившись, — але жало все ще може проткнути артерію.

Я зробила крок до скла. Те, що я вважала за темряву, вияви­лося насправді похмурим відтінком помаранчевого. Я приту­лилася обличчям до товстого скла і вдивлялась у тьмяне світло. Сухий жар випромінювався зсередини. Спочатку я нічого не бачила. Потім темрява розсунулась, і з’явилося обличчя.

Легенда твердить, що мантикора має хвіст скорпіона, тіло лева та людське обличчя. Я б сказала, що це приблизно так, крім обличчя. На ньому є шкіра, два ока, один ніс, один рот, більш-менш у всіх очікуваних місцях. Але немає нічого людського.

Той, хто його туди помістив, і гадки не мав, для чого насправді дано обличчя чи як люди користуються ним. Ми не помічаємо, наскільки рухливе людське обличчя і як багато людського є в цих незначних тиках чи посмикуваннях, поки не побачимо протилежне. Брови мантикори були гладенькими, наче галька. Повіки не кліпали. Ніздрі не роздувалися ні на йоту. Кутики губ були ледь підняті в подобі усмішки, а поза тим обличчя мантикори було абсолютно порожнім — гладка маска смерті на блідій шкірі. І навіть той натяк на усмішку, здавалося, застиг на місці. Обличчя мантикори не мало жодного натяку на емоції, жодних ознак життя.

Окрім її очей — червоних, котячих, що втупилися в мене, відстежуючи кожен мій рух. Тривалий час ми просто дивилися одне на одного, намагаючись зрозуміти. Потім, дуже повільно, мантикора виринула з темряви. На її лев’яче тіло вперше пролилося світло. Під темним хутром мантикори запульсували товстезні м’язи. Вона випросталася на широких, пласких лапах, не зводячи з мене очей.

Хворобливий жах пронизав мене наскрізь. Я не хотіла наближатися до цієї тварини. Я не хотіла відчувати те, що відчувала вона, чи знати те, що знала вона. Я не хотіла всього цього у своїй голові.

Щойно її лапа опустилася на підлогу, мантикора видала високий, ніжний нявкаючий звук. М’язи її лап смикнулися. Вона зробила ще один крок, і знову видала тихий стогін. Її обличчя не виражало жодних емоцій.

— Що це? — запитала я. — Що це за звук?

— Вона завжди так робить, коли рухається, — сказав доктор.

Ще одна лапа опустилася. Ще один свистячий стогін болю.

— Коли вона ходить, — сказала я.

— Я так і сказав, — промовив доктор.

— Ні, ви сказали: «коли рухається». А це відбувається, коли вона ходить.

Ще одна лапа обережно опустилася. Ще одне скімлення, і саме в той момент, коли мантикора ступала на землю. Я відчула запаморочливий трепет тріумфу, майже достатній, щоб заглушити страх. Я точно знала, що з нею було не так. Я повернулася до лікаря.

— Їй видалили кігті, докторе Батіст?

Лікар застиг:

— Я сподіваюся, ви не піддаєте сумніву наші можливості. Ми маємо найсучасніше хірургічне обладнання у світі, найкращий заклад та найдосвідченіший персонал, яких нема в жодній приватній клініці світу.

— Ви видаляли їй кігті? — продовжувала допитуватися я.

— Ми провели стандартну, мінімально інвазивну про­цедуру.

Я могла б закінчити на цьому розмову. Так, напевно, було б краще для всіх нас, якби я це зробила. Але я не могла втриматися.

— Ви провели тендонектомію.

Гораціо окинув мене здивованим поглядом. Я пояснила:

— Він перетяв сухожилля, які давали їй можливість випускати кігті. Хіба не так, докторе?

Придивляючись ближче до лап мантикори, я могла бачити крихітні трикутники чорного кератину, що тягнулися з кожного пальця.

— Ви встановили пазурі так, аби їх можна було побачити, але щоб вони не могли поранити, а потім ви перетяли сухожилля. Чи не так?

Доктор мовчав.

— Кігті вросли в її шкіру, — заявила я. Це було очевидно. Очевидніше не буває. Наша клініка за всі роки пролікувала принаймні дюжину домашніх котів із такою самою проблемою, і це завжди злило мого батька. — Ймовірно, що вони проросли у м’язи чи кістки. Ви повинні це вилікувати, інакше вона буде мучитися до кінця свого життя.

Доктор перевів погляд із мене на Гораціо.

— Це сміхота! — заволав він. — Цій дівчинці скільки? Дванадцять? Вона взагалі не мала би тут бути.

— Мені п’ятнадцять, ти, зарозумілий засранцю, — сказала я. — І ти знаєш, що я права.

Гораціо якусь мить помовчав, потім поглянув на мантикору, яка все ще дивилася на нас зі спокійною злобою. Потім поглянув на доктора. Потім поглянув на мене.

— Ти впевнена?

— Ви можете зробити рентгенівський знімок і переконатися особисто, — сказала я, — але я впевнена.

Гораціо замислився, доктор Батіст витріщився на мене, а Ерза, десь у темряві, ймовірно, насолоджувалася цією ситуацією.

— Цікаво, — сказав нарешті Гораціо. — Ми обговоримо це пізніше.

Після цього він знизав плечима й повів нас далі. Відчуття хворобливого жаху ще довго не покидало мене, навіть коли чорний вольєр із мантикорою зник з поля зору.

Нарешті ми зупинилися біля скляної панелі, крізь яку виднівся густий, вільглий ліс.

З гілок товстих дерев інжиру звисали в’юни, а менші паго­ни тягнулися до крони та сонячного світла. Вологий туман над склом надавав усьому краєвиду якогось м’якого, розмазаного вигляду.

— Карбункул, — сказав Гораціо. — Вона зазвичай перебуває в кінці вольєру.

— Що я повинна робити? — запитала я.

— Змусь її віддати тобі камінь, — сказав він. — Вона повин­на віддати його тобі добровільно, інакше нічого не вийде.