Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Чому ви так впевнені, що вона захоче це зробити?

— У тебе щире серце, — сказав Гораціо з усмішкою.

— Ви, мабуть, погано мене знаєте, — відповіла я.

— Ну, цей факт і твої унікальні здібності… — Гораціо збирався сказати щось іще, але йому перехопило подих. — Ось і вона, — прошепотів він.

Він вказав на ворушіння в заростях папороті. Із найдальшого закутка вольєра з’явилося створіння, завбільшки як середнього розміру собака. Промінь світла впав на щось кругле та червоне, і воно спалахнуло яскраво, наче вогонь. Потім ця істота попрямувала в іншу гущавину і зникла.

— Ти зможеш це зробити? — запитав Гораціо.

— Можу спробувати, — відповіла я.

Невеликі двері, розташовані поміж двома вольєрами, вели до вузького коридору, що своєю чергою вів до вхідних дверей загону. Доктор Батіст пішов за мною по коридору й відчинив двері до вольєра карбункула.

— Нехай щастить, — сказав він і простягнув мені пару хірургічних рукавиць.

Після цього доктор відчинив двері, і я увійшла до тропічного лісу.

Повітря було парким, густим та насиченим запахами. Вода скрапувала з широкого листя рослин, схожих на доісторичні. Над головою смуги променистого освітлення створювали ілюзію сонячного світла, а листоподібний сітчастий навіс відкидав плямисту тінь на землю. Моє взуття занурилося у вологу землю.

Вдалині вольєра знову спалахнув червоний самоцвіт. Карбункул метнулася за стіну з коріння інжирового дерева, крізь зарості підліска, і зрештою вискочила на невеличку галявину, де зупинилася, сіла навпочіпки й насторожено спостерігала за мною.

Карбункул була на вигляд і рухалася, як величезний заєць. Вона мала темне хутро, довгі вуха й чорні, як смола, великі круглі очі. Посередині її голови, прямо під тим місцем, де починалися вуха, була гладенька червона ґуля, схожа на рану, допоки вона не зблиснула на світлі яскравим багряним спалахом. Найкращим було те, що вона не була мантикорою.

— Привіт, дівчинко, — сказала я.

Карбункул понюшила повітря.

— Я Маржан, — назвалася я. — Маржан Дастані, якщо тобі це про щось говорить.

Карбункул навіть не поворухнулася.

— Я не виню тебе, — продовжувала я. — Для мене це також нічого не означає. Принаймні не настільки, як для них.

Я жестом вказала на вікно, і карбункул сіла на задні лапи, стривожена, готова до втечі. Я завмерла, і ми вдвох стояли так довгу мить, насторожені, пильні й абсолютно нерухомі.

— Я хочу підійти, — сповістила я, — але рухатимуся дуже повільно, й обіцяю, що не маю на гадці завдати тобі шкоди.

Я зробила крок, але вбік, не в сторону тварини. Карбункул здригнулася, проте не втекла. Я спробувала й сама розслабитись, і заодно розслабити свої м’язи. Це було не надто важко зробити в задушливій спеці тропічного лісу — тут усе відчувалося вільним і гнучким.

Я зробила ще один крок, цього разу в бік звіра, аби скоротити відстань між нами. Її чорні очі-ґудзики стежили за мною. Камінь у її черепі знову спалахнув.

— Я не звинувачую тебе в тому, що ти не довіряєш мені, — сказала я. — Ти, напевно, звикла, що на тебе полюють.

Карбункул стояла сумирно, тому я знову зробила крок. Я кинула погляд на скло. Гораціо мав вигляд, немов глядач на спортивних іграх: руки в кишенях, на обличчі — захоплений вираз. Коли наші погляди зустрілися, він мені підбадьорливо кивнув. Поруч із ним стояв насуплений доктор Батіст, байдужий до того, що відбувалося. Ерза також за мною спостерігала, але вираз її обличчя було важко розгледіти.

Ще один крок. Карбункул схилила голову набік, приглядаючись до мене своїми темними, смоляними очима. І ще один крок. Відстань поміж нами скорочувалася. Я відчу­вала, як прискорено калатає серце в моїх грудях. Я заговорила до карбункула настільки заспокійливим голосом, наскільки могла.

— Я не хочу заподіяти тобі болю, — сказала я. — Якщо тобі це боляче, то я не збираюся цього робити. Обіцяю. Я просто скажу їм, що не змогла. Але якщо є якийсь безболісний спосіб забрати камінь, чи якимось способом ти могла б віддала мені його, то прошу твого дозволу.

Ще один крок. Повітря відчувалося густим у моїх легенях. Піт чи конденсат — я не могла сказати, що саме — проступив на моєму чолі, і я витерла його тильною стороною руки.

Раптом карбункул зірвалася з місця. Зробивши три великі стрибки, вона опинилася між нами на відстані десяти футів і зникла в гущавині папороті. За мить вона знову вискочила на задніх лапах, важко дихаючи, з палаючим рубіном на лобі.

Я позирнула на скляну стіну в той момент, коли доктор Батіст бурмотів щось через плече до Ерзи. Він похитав головою й відійшов від скла, але Ерза залишилася на місці. Мені здалося, що вона ніби кивнула мені, тому я кивнула у відповідь.

Карбункул була особливо насторожена, вуха нашорошені, а тіло готове кинутися геть у будь-яку мить. Я не рухалася. Я навіть не дивилася їй у очі. Щось, що я зробила, злякало її, і я була сповнена рішучості не повторити цього знову. Я прокрутила в голові останні кілька секунд. Після кожного кроку я робила паузи. Вираз мого обличчя не міг її злякати. Я розмовляла до карбункула, але мій тон не змінювався.

Я поглянула на свої руки й побачила рукавиці. Потім я озирнулася через плече на Гораціо й доктора Батіста, котрий знову неохоче спостерігав за мною, і я вперше побачила їх так, як бачили їх самі тварини — через товсту скляну стіну їхніх вольєрів. Щось стиснулося в мене в животі. Карбункул спостерігала за мною.

— Я зрозуміла, — сказала я. — Я не така, як вони.

Я простягнула руки і, знявши рукавиці, запхала їх у кишені. Потім повільно я показала карбункулу свої руки — мовляв, на них нічого нема. Продемонструвала їй, що вони насправді з плоті, а не з синього латексу. Карбункул дивилася й уже не втікала.

Я зробила один крок до неї, потім іще один, і коли вона все ще залишалася на місці, я зробила ще один крок. Я стала на коліна так, що ми з нею опинилися майже на одному рівні очей, і я вдивлялася в морок її перлинних очей-намистинок і гадала, які ж шалені думки проносяться в її голові.

Вона підняла підборіддя й випнула груди, і якби вона ­була людиною, то ви б подумали, що в неї гордий і викличний вигляд. Я знову показала їй свої руки, а потім дуже обережно протягнула одну до неї. Її очі опустилися вниз і напружилися на краях очниць, відслідковуючи мої майже непомітні порухи, допоки моя долоня не опинилася прямо перед її носом, і я відчула, як її важке дихання відлунює короткими стакато на моїй шкірі.

— Мені потрібен цей рубін лише за умови, якщо ти сама захочеш