Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

своєрідну клаптеву мозаїку з ніжних тонів — помаранчевого, синього, зеленого.

— Що це за місце? — запитала я, і мій голос луною пронісся по довгій кімнаті.

— У минулому це була частина ракетної шахти, — відповів він. — Тепер це… дещо інше.

Гораціо розвернувся й пішов коридором.

За скляними панелями розташовувалися кімнати різних розмірів і форми. Одні були маленькими й неглибокими, а інші тягнулися в темряву. Це місце нагадало мені зали африканської савани, які можна побачити у великих природничих музеях, де на тлі фальшивих пасовищ з намальованим небом стоять опудала левів і антилоп.

У міру того як ми йшли, я помічала обриси чогось, що ковзало, безладно пересувалося й ховалося серед скель і дерев у їхніх вольєрах. На перший погляд, вони були занадто боязкі або занадто швидкі, щоб я могла їх чітко розгледіти. Я навіть не була впевнена, чи взагалі їх бачу. Потім в одному з вольєрів крихітне мерехтіння підпливло до скла й безстрашно зависло на рівні моїх очей. Я зупинилася. Здавалося, що воно манило мене до себе.

Я підійшла ближче, Потім іще ближче. І ще ближче, аж поки моє обличчя не втикнулося в скло. Доки не залишалося жодних сумнівів у тому, що знаходиться по той бік.

Воно висіло в повітрі на бабчиних крилах, які тихо дзижчали крізь скло. Воно було голим і лисим із голови до п’ят. Тіло на вигляд було майже як людське в мініатюрі, але руки й ноги були довшими, ніж мали б бути, і геніталії, точніше те, що я повважала геніталіями, були для мене невідомими. Бліді кінцівки звисали мляво й розслаблено, ледь-ледь погойдуючись у повітрі. Допитливі очі мерехтіли, як чорні діаманти на округлому білосніжному обличчі.

— Це феї, — сказав Гораціо, і я відчула, як світ наче крутнувся навколо мене.

Я відступила від скла, і відчула всю ваготу незвичайних, дивних очей, що втупилися в мене.

В одному з вольєрів з гілок гіпсового дерева злітали птахи з крилами з чистого сонячного світла і збуджено щебетали один з одним.

— Птахи аліканто, — прошепотів Гораціо, — з Чилі.

В іншому вольєрі був білий золоторогий олень, що виглядав із заростей вересу.

— Золоторіг, родом зі Словенії, — сказав Гораціо.

Ще нижче була істота зі сріблястою лускою й темною ­гривою, яка ковзала під поверхнею кришталево чистого ­басейну.

— Макара, з озера в горах Аннапурна, — сказав він.

І так далі, і так далі. Кожна історія, яку коли-небудь розповідав мій батько, жила, дихала і спостерігала за мною.

— Що думаєш про це? — запитав Гораціо.

— Як… — тільки і промовила я.

— На це йдуть роки, — сказав він, — багато терпіння та досліджень. Але в цьому теж є частина задоволення. Пере­гляд супутникових фотографій, трудових книжок, свідоцтв про смерть. Пошуки тієї маленької деталі, яка просто не вкладається в загальну картину.

Він подивився на довгий зал, на ряди вольєрів, що кишіли дивними й неможливими істотами.

— Всі вони займають якесь місце в житті людей, якщо знаєш, як їх знайти.

Кожен вольєр був коробкою з неймовірним чудом. Серед вугільної грані кам’яного вогнища ковзала саламандра, чорна і гладка, а її шкіра переливалася й вилискувала, як в амфібій. На краю темної печери пара величезних, вузлуватих чотирипалих рук повільно стискалася в кулаки («Кам’яний велетень, — прошепотів Гораціо, — дуже лютий»). Здоровенний кіт спостерігав за нами з високого кам’яного сідала, помахував своїм хвостом і шкірив зуби.

— Мій батько знав про це все? — запитала я.

— Звісно, — відповів Гораціо, — він доглядав за деякими з них.

— Скільки? — запитала я. — Скільки їх тут?

— Сто сорок п’ять, — відповів Гораціо.

Ліворуч від мене струнка змія з сапфірово-блакитними очима розмотувалася з гілки дерева і здіймалася в повітря, неначе ковзаючи у воду. Гораціо спостерігав, як граційно ковзає по стовбуру дерева ця змія, і як її язик виблискує сріблом поміж витонченими щелепами.

— Ти знаєш, чому вони існують? — запитав він. Я похитала головою. — Навряд чи хтось знає відповідь на це запитання. Але в мене є теорія. Я вважаю, що вони щось більше, ніж здаються нам. Вони не просто плоть і кров, хоча, як доводить праця твоєї родини, вони є з плоті та крові. Але вони, крім того, є і чимось більшим. Я гадаю…

На нього найшов спокій. Гораціо спостерігав за змією, яка хвилеподібно звивалася по вольєру, перебуваючи на ­декілька дюймів вище вкритої листям підлоги. Потім він повернувся до мене.

— Отож, — сказав він, — для мене вони є підтвердженням того, що все можливо, і що це скарб, дорожчий за будь-яке інше багатство.

Це були не ті слова, які він збирався сказати хвилину тому.

Він розвернувся і продовжив іти, поки ми не дійшли до вольєра, що був значно більший за більшість інших і повністю темний. Біля нього він зупинився. Я зробила вдих, і повітря здалося мені густим і гнилим. Мої ноги зроби­лися ватними. Мені здалося, що я ось-ось знепритомнію.

— Ти відчуваєш це, чи не так? — промовив Гораціо. — Ти зблідла.

Я випросталася. Темрява по інший бік скла, здавалося, пульсувала злом. Я хотіла бути якомога далі від неї, наскільки це було можливо. Але я не могла відвести погляд. Тіні кишіли невидимими жахіттями.

— Що у біса там? — запитала я.

— Це, — відповів Гораціо, — мантикора.

Мені здалося, що я побачила, як щось ворухнулося, можливо, тулуб — довгий, звивистий і хижий. Дуже слабкий натяк на обличчя, що на мить виринуло з темряви. Але якщо там щось і було, то воно зникло, перш ніж я встигла розгледіти щось більше.

Гораціо також змінився. Він, здавалося, став вищим, нена­че мінлива темрява за склом живила щось всередині нього.

— Вона жахлива, чи не так? — промовив він, але не поворухнувся з місця. — Іноді, коли я почуваюся особливо відважним, я люблю стояти тут і спостерігати, чи не вийде вона з темряви.

— Навіщо ви це робите?

— Ми повинні боротися зі своїми страхами, якщо хочемо стати кращою версією себе. Вона ввібрала в себе більшість страхів та кошмарів, від яких ніхто не прокидається.

Він затих на секунду, ніби сам боровся зі своїми страхами в темряві.

З кінця коридору донісся стукіт підошов. До нас наближалися двоє людей — невисокий чоловік з оливковою шкірою й висока жінка. Чоловік був одягнений у білий лікарський халат і йшов гордою, човгаючою ходою, наче маленький король, що оглядає свої володіння.

Жінка була суворою, з холодним поглядом і майже зримим інтелектом. В її ході, поставі, стрижці була безжальна грація. На ній була шкіряна куртка фіолетового відтінку на самому краю видимого спектра. Її шкіра була безкровною, крижано-білою. В одній руці вона несла