Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

щоби поранитися. Коридори розгалужувалися в обидва боки, продовжуючись за межами видимості.

— Ходімо, — сказала жінка, рушаючи одним із довгих коридорів. — У нього немає цілого дня.

Кабінет Гораціо виявився просторою кімнатою з широкими вікнами. Масивне полотно на одній зі стін було забризкане одним плеском червоної фарби, наче на ньому розтяли гігантську артерію. В центрі кімнати стояв довгий чорний письмовий стіл. Коли ми увійшли, шкіряне крісло за цим столом повільно повернулося до мене. У ньому сиділо обличчя з фотографій, які я щойно розглядала.

Гораціо Прендерґаст підвівся, аби привітатися зі мною. Він був високий та худий, і такий самий кутастий, як і його меблі, що їх я бачила у вестибюлі. Його сиве волосся було відкинуте назад з насупленого чола, демонструючи вампірський «мис вдови», і все це закінчувалося густою хмарою кучерів біля основи шиї. Його борода окреслювала міцну щелепу. Він був одягнений у світло-сірий костюм без краватки та з розстібнутою на два ґудзики сорочкою. Товсті чорні окуляри відбивали синє світло екранів його комп’ютерів — єдиний натяк на якісь інші барви. На його широких губах затишно спочивала усмішка. Він озирнувся на картину позаду себе.

— Будь обережною, — сказав він. — Вона гіпнотизує. Дякую тобі, Ейво.

Жінка вийшла з кімнати, коротко кивнувши головою, і зачинила за собою двері.

— Мені було дуже жаль отримати звістку про твого батька, — промовив Гораціо.

— Дякую, — відповіла я.

Він вказав на крісло через стіл від нього, а потім спостерігав, як я перетнула кімнату, аби сісти.

— Я був також стурбований цією новиною, — сказав Гораціо. — Те, як він… Що ж, я б хотів тобі допомогти. Ми ще повернемося до цього.

— Вона сказала, що ви зайняті.

Він усміхнувся:

— Я постійно зайнятий. Світ сам себе не виправить.

Десь у його словах був прихований жарт. Я побачила, як загорілися його темні очі. Але я нічого не зрозуміла.

— Вони сказали мені, що гном потребує допомоги, — сказала я.

Гораціо знову розсміявся, а тоді рвучко зняв окуляри й акуратно поклав їх на стіл.

— Так, потребує, — відповів він, — але ти тут не через це.

— Я не розумію, — сказала я.

— Ти ознайомлена з роботою батька?

— Трохи, — відповіла я, — ще вчуся.

— Ми всі вчимося в якомусь сенсі, — сказав Гораціо.

Він відкинувся на спинку крісла й мовчав, як мені здалося, цілу вічність. Потім подивився на мене, його очі розширились, і в них світився подив.

— У джунглях Амазонки, — почав він, — живе ство­ріння з гігантським рубіном, що росте посеред чола. Звуть цього звіра карбункул. Ти щось чула про карбункула, Маржан?

— Карбункул?

Чи розповідав мені колись батько історію про таке створіння? Я не могла пригадати.

— Це нормально, — сказав Гораціо, — Про нього мало хто знає. Карбункул сором’язливий і недовірливий. Майже нічого невідомо про його звички в дикій природі. Що ми точно знаємо, то це те, що раз на рік карбункул линяє. Він скидає свій камінь, а натомість відрощує новий.

— Можна було б подумати, що джунглі всіяні самоцвітами, — продовжував він, — але зі старим рубіном трапляється щось трагічне в процесі линяння. Він руйнується. Безцінний самоцвіт перетворюється на нікчемний пил через кілька миттєвостей після линяння. — Гораціо зробив жест рукою, ледь розтиснувши кулак, так ніби різкий вітер розігнув його пальці й розкрив долоню до мене. — Якщо камінь насильно видалити, чи якщо карбункул помирає — те саме.

Він поглянув униз на свою відкриту долоню:

— Кажуть, що єдиний спосіб роздобути рубін карбункула — це… щоби сам карбункул добровільно віддав його тобі. А він віддасть свій камінь тільки щиросердій людині.

Гораціо поклав обидві руки на стіл і багатозначно поглянув на мене.

— Отже, ви хочете, — промовила я, — щоби я вирушила в Південну Америку, знайшла карбункула й переконала його віддати мені рубін?

Мене розсмішила сама думка про те, що я можу якимось чином претендувати на звання «щиросердої».

Його очі розширилися від захоплення.

— Що ж, — промовив він, — ти ж прагнеш виклику, чи не так? Я майже схиляюся, щоб сказати «так», просто заради того, щоби побачити, що ти знайдеш, — він розсміявся. — Але ні. Тобі не доведеться заходити настільки далеко.

Після цього Гораціо підвівся й рукою дав знак, щоб я пройшла за ним. Він вивів мене з кабінету й повів довгим кодиром. У кінці коридору був ліфт. Гораціо натиснув кнопку, і двері розсунулися. Він жестом запросив мене увійти, а потім зайшов сам. Двері зачинилися за нами. Одним довгим пальцем він натиснув кнопку «вниз». Ми почали спускатися.

— Куди ми прямуємо? — запитала я.

— Ти колись задумувалася про те, як вони обирають нас? — запитав він. — Створіння? Я весь час думаю про це. Я мав честь зустріти таких самих, як я, інших обраних. Ніхто не може бути впевненим. Вони не є нагородою, хоча можуть бути корисними. І вони також не є покаранням, хоча вони можуть покарати. Вони тут не для того, щоби врятувати нас чи проклясти. Вони нічого не пояснюють. Вони просто з’являються в нашому житті одного дня, і тоді ось вони — повноцінні, досконалі й однозначні.

Що нижче ми спускалися, то холоднішим, сухішим та густі­шим ставало повітря. Здавалося, ніби вдихаєш камінь.

— Ми одні з небагатьох, хто знайшов їх у своєму житті, хоча ми й не найрозумніші люди у світі, — продовжував він. — Ми також не обов’язково найхоробріші, чи найдобріші, чи навіть найлихіші. Ми звичайні люди. І попри те ці тварини роблять нас чимось більшим. Важко не побачити в цьому якийсь елемент долі, не відчути, що ти обраний для важливої мети. Важко не уявити себе в певному сенсі винятковим.

— Ви багатий, — сказала я. — Хіба це не робить вас винятковим?

Гораціо усміхнувся.

— Мені казали, — сказав він, — що спільним знаменником є самотність.

Ліфт почав сповільнюватись, і очі Гораціо заблищали від пустотливого захвату.

— Якщо це правда, — продовжував він, — то я, либонь, найсамотніший чоловік у світі. Можливо, це також унікальна властивість.

Ліфт нарешті зупинився. Ми були глибоко під землею. Двері відчинилися, і перед нами постав довгий, широкий коридор. Над головою здіймалася висока дугоподібна стеля з грубого каменю. Підлога була встелена гладкою, холодною мармуровою плиткою.

Більшість освітлення в коридорі, здавалося, йде від стін, і щойно я вийшла з ліфта, то зрозуміла чому. З обох боків коридор від підлоги до стелі був облицьований скляними панелями. Світло — найрізноманітніші види світла — просвічувалося крізь скло, створюючи