Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Слухаю? — сказала я.

— На тебе чекає автівка, — сказав голос, що звучав як меха­нічно змінений. — Водія звати Сем. Він нічого не знає. Твій клієнт — Гораціо Прендерґаст. Він має домашнього гнома, — пауза. Можливо, тільки можливо, механічно змінене зітхання. — У нього нетримання.

— Хто це? — запитала я. — Ви та сама жінка, що приходила до мене у клініку?

Тиша.

— То ось як це працює? Ви просто телефонуєте мені, і я йду? Просто кидаю все інше?

Тиша.

— Що я маю з цим робити? — запитала я.

Тиша.

— Просто що — прописати лікування?

Тиша.

— Ало?

— Я все ще тут, — відповів голос.

— Що я маю робити? Що я маю робити з нетриманням… — Я понизила голос до шепоту, — …гнома?

Голос довго мовчав. Я вже збиралася запитати знову, як він заговорив:

— Все, що тобі під силу.

Після цього зв’язок перервався.

Із вулиці пролунав гудок автомобіля.

Розділ десятий. Найсамотніший чоловік у світі

Сем мав привітне, засмагле обличчя та добрі очі. Він кермував із покірним спокоєм, перемежовуючи легкі короткі діалоги із ввічливим мовчанням. Він розповів мені, що його сім’я родом із Мексики. Він переїхав із Сан-Дієґо місяць тому, аби отримати цю роботу. Зарплатня висока, і водії тут менш агресивні. А Гораціо Прендерґаст був гідним, хоча й іноді якимось наче зреченим, босом.

— Але хто він? — запитала я.

— Ти коли-небудь чула про «Звіринець»? — Я похитала головою. — Ти не знаєш про нього, бо він тобі ще не знадобився, а коли знадобиться, тоді вже стовідсотково про нього дізнаєшся. Це програмне забезпечення, розроблене для обробки по-справжньому великих баз даних. Нафтові компанії користуються ним. Військові, банки, надважливі дослідницькі установи й таке інше. Загалом кажучи, Гораціо створив його й заробив на цьому купу грошей.

Швидкий пошук вивів його ім’я прямо в середині списку найбагатших людей світу. Декілька фото, які знайшлися в інтернеті, показали вражаюче обличчя з різкими та гостри­ми рисами, пишним сивим волоссям, коротко підстриженою бородою й очима, що майже сховалися за густими бровами. «Це і є Гораціо» — підтвердив Сем, коли я показала йому одну з фотографій.

Із якоїсь причини я почувалася безпечніше, ніж пер­шого разу, коли полетіла на зустріч зі звіром. Може, тому, що цього разу їхати було не так далеко. Можливо, тому, що цей мій клієнт був знаний і шанований. Чи може, я просто починаю звикати до цієї роботи. Ми перетнули Каркінезьку протоку й попрямували на схід повз нафтопереробні заводи, допоки не виїхали на автомагістраль. Ми проїхали через Ферфілд, Вакавілл і Девіс, після чого об’їхали околиці Сакраменто, просуваючись усе далі на схід, допоки нарешті не з’їхали з шосе в передмістя з низькими пласкими будинками й зеленими газонами. Безумовно, гарне місце для проживання, але навряд чи годиться для мільярдерів.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— Уже доволі близько, — відповів Сем.

Будинки ставали все більш порізненими, а проміжки поміж ними дедалі ширшали й ширшали. Подекуди росли дуби й тополі, великі порожні галявини сухої трави. Незабаром ми опинилися на путівці, обабіч якого стелилися відкриті землі, всіяні рядами темних дерев. Попереду вузька, ніяк не позначена смуга дороги повертала вправо, у густу хащу верб. Сем пригальмував і тоді повернув.

— Тут нічого немає, — сказала я.

— Ти не можеш бачити того з дороги, — відповів Сем.

Ми перетнули маленький міст із дерев’яних балок. З іншого боку був високий паркан із високими металевими воротами, що відчинилися всередину, щойно ми наблизи­лися. За огорожею були розташовані будинки — звичайні квадратні багатоквартирні будинки, які на вигляд були досить одноманітними. Тут були люди, які гуляли або сиділи під деревами, втупившись в екрани ноутбуків, чи стояли у невеликих гурточках і розмовляли. Сем помахав рукою одній із таких груп, коли ми проїздили повз, і вони, усміхнувшись, помахали йому у відповідь та вигукнули його ім’я. У них були засмаглі обличчя та бруд на джинсах.

— Ласкаво просимо у «Звіринець», — сказав Сем із гордовитою усмішкою.

Вдалині, на невеликому пагорбі, я розгледіла будівлю, що виділялася з-поміж інших. Вона не була квадратною, і вона не була типовою. Це був блискотливий палац зі скла та сталі, з білосніжними стінами й покітним дахом. Цей палац здіймався над вершиною пагорба, неначе великий корабель на хвилі. Два його крила розходились по обидва боки, так що здавалося, ніби він тримає всю вершину пагорба в металево-скляних обіймах.

— Що це за місце?

— Раніше тут була військова база, — сказав Сем. — Він переробив її. Тут є квартири, кафетерії, робочий простір, усе.

— Ви тут живете?

— Переїхав заради роботи, — відповів він. — Квартира, харчування, тут про все подбали. Тут є спортзал, басейн. Квартири, звісно, не шикарні, але чисті, і їжа тут смачна. І все це безкоштовно.

— Що тут відбувається? — запитала я. — Хто всі ці люди?

— Усі тут працюють на Гораціо, — відповів Сем. — На «Звіринець». Тут розташований корпоративний офіс. Також є ферма, трохи великої рогатої худоби, трохи овець. Багато інших речей.

Я ніколи не бачила чогось подібного. У певному сенсі це нагадало мені школу, як звичайним ділом формуються групки та гурточки. Але в школі панував безлад. Кожен дотримувався свого власного плану, навіть у тісній групі. Твої друзі могли відлучитися посеред розмови, ганяючи за чимось чи кимось стороннім, і все, що тобі залишалося — спостерігати, як вони зникають. Проте «Звіринець» одразу справляє враження місця, де кожен працює над одним і тим самим. Фермери, кухарі, інженери, водії — всі на одній хвилі, або, принаймні, всі варяться в одній і тій же воді.

— Гораціо також тут живе? — запитала я.

— Живе, працює, все разом, — відповів Сем.

Щойно ми під’їхали до головного входу палацу на пагорбі, металеві вхідні двері відчинилися на безшумних завісах, нам назустріч вийшла жінка з темною шкірою, високими, лискучими вилицями та обличчям бійчині. Вона була в окулярах і строгому костюмі, а під пахвою тримала планшет. Вона запросила мене ввійти швидким, майже шаленим жестом, так що я відчула себе і спізнілою, і важливою водночас.

Усередині стелі були високі, і кожна поверхня переливалася у сонячному світлі, що пробивалося крізь величезні вікна на стінах та мансардні люки. Тут були меблі — чисті, акуратні дивани, крісла та столи, але було важко уявити, що в цій кімнаті можна почуватися комфортно. Кожен кут здавався достатньо гострим,