Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

крім тиші, сумнівів і злості. Минулого вечора вона обкурила кімнати шавлією, щоби вигнати негативну енергію. Я не могла сказати, чи зникла вся та енергія, але тепер у будинку було привітніше з її присутністю.

— Ким ти була? — запитала я.

— Просто дівчинкою, — відповіла Меллорін. — Звичайною дівчинкою на ймення Меллорі.

Меллорі Мартель виросла в маленькому депресивному містечку, що на півночі Каліфорнії, з однією великою церквою, шкільною футбольною командою, закритою лісо­пильнею та проблемою з метом, про яку ніхто не хотів ­говорити.

— Є два види людей у церкві, — розповідала вона. — Люди, які ходять туди, аби бути ближчим до того, що вони люблять, і люди, які йдуть, аби сховатися від речей, що лякають їх. Моє місце здебільшого належало до другого типу. Деякий час усе було нормально, тому що в мене була моя власна церква.

Її церквою був прадавній ліс із секвой, що здіймався схилом пагорба над містом. Вона могла блукати в ньому година­ми, лежати на землі, дивитися крізь гілки дерев на мінливе небо, слухати, як вітер омиває старовинне віття, як шурхотять олені й койоти, як тихо бурлить життя. Там, у лісі, вона вперше відчула ворушіння сили, яку згодом назвала магією.

— Хто його зна, — сказала вона, знизавши плечима, — можливо, я також ховалася.

Коли вона не була в лісі, то ніколи не відчувала, що вписується в суспільство. Вона завжди запитувала про щось несусвітнє, як-от: «Якщо Бог відпочивав на сьомий день, то звідки нам знати, що Він час від часу не бере перерви, і звідки нам знати, що Він не відпочиває саме зараз?»; «Чи вірять чужопланетяни на інших планетах в чужопланетного Ісуса, а чи вони всі потрапляють в чужопланетне пекло?»; «Якщо диявол може приймати будь-яку форму, то він може прийняти форму нашого молодіжного пастора, тож звідки нам знати, що ви не диявол, пасторе Кріс?» Подібні запитання змушувати молодіжних пасторів відводити її батьків убік для делікатних, але й серйозних розмов. Подібні запитання змушували інших дітей дивитися на неї з насмішкою, а дорослих — зневажливо похитувати головами.

Коли вона була маленькою, ліс був для неї прихистком — місцем, де вона почувалася вільною і живою. Проте коли їй виповнилося чотирнадцять, навіть цього виявилося замало, і навіть це стало надто близьким до всього іншого, аби почуватися в безпеці. Місто, її батьки, її школа, молодіжний пастор — усі намагалися зробити з неї людину, якою вона не хотіла бути, змушували вірити в речі, у які вона не вірила. Здавалося, ніби виходу нема, і сенсу нема опиратися, тому що ніхто не приймав її такою, якою вона є.

Проте якось Меллорі дізналася про чаклунство зі сторінок книги у м’якій обкладинці, придбаній на гаражному розпродажу, і раптом вона знайшла сенс у своєму житті. Відьма, як стверджувалось у книжці, може використовувати приховану силу, що пронизує всі речі. Відьма може бачити ниті, які тримають увесь світ вкупі, може скручувати їх у нові форми, розв’язувати старі вузли, плести нові зв’язки. Відьма мала силу. Відьма мала свободу.

Вона провела рік, поглинаючи кожну книгу, що потрапляла до її рук. Меллорі ховала їх у глибині своєї шафи, де, як сподівалася, її батьки їх ніколи не знайдуть. Уночі, коли всі вдома засинали, вона читала їх при ліхтарику чи свічках, не пропускаючи жодної деталі. Вона або вчилася, або спала. Кожну вільну хвилину Меллорі присвячувала своєму ремеслу.

Однієї безмісячної ночі п’ять місяців тому вона стояла на вершині пагорба й уперше викликала духів. Вона назвалася своїм відьомським ім’ям — ім’ям, що буде схожим на те, з яким вона народилася, але трохи зміненим. Тієї ночі Меллорі стала Меллорін, і її першою дією був заклик до темного неба, аби отримати фамільяра й можливість спілкуватися з потойбічним світом.

Минув день. Потім іще один. Вона чекала на якусь відповідь, на якийсь знак, що закляття спрацювало. І з кожним наступним днем надія все слабшала і слабшала. Минув тиждень. Але Меллорін не втрачала віри. Вона промовила заклинання правильно, настільки правильно, наскільки це було можливо. Воно мало спрацювати.

Опівночі, через десять днів після того, як вона наклала закляття, Меллорін прокинулася від скреготу у вікно. Підійшовши ближче, вона побачила за шибкою лиса — втомленого, замурзаного й голодного, але на позір доброзичливого. Меллорін забрала його до себе і влаштувала йому таємний притулок у кутку шафи, поруч із колекцією заборонених книг.

Духи прийняли її, і вони скріпили свій зв’язок, пославши їй Зорроціуса Бадґінса МакКрейзіпентса. Меллорін Мартель стала відьмою.

— Коли у мене з’явився Бадґінс, я вважала, що мої проблеми на цьому закінчились, — сказала Меллорін, апотім розсміялася. — Виявилося, що у відьом ті самі проблеми, що і в інших.

Те, що вона стала відьмою, нічого не змінило в її житті. В деяких моментах їй тепер було навіть важче. Вона все ще варилася у своєму маленькому містечку. Вона все ще не вписувалася в нього. Всі речі, які Меллорін сподівалася змінити за допомогою магії, залишилися без змін. Тільки тепер у неї був ще й лис-фамільяр, якого треба годувати й ховати від батьків.

— Отже, магія не працює? — запитала я.

— О, ще й як працює, — відповіла вона. — Магія завжди працює. Просто дуже-дуже важко змусити її працювати так, як хочеш ти.

Вони із Зорро проказували заклинання на щастя, любов і добробут. Вони проводили обряди, звернені до духів, пір року та землі. Вони творили чари для здоров’я і закляття проти хвороб і зла.

— Але ми ніколи нікого не проклинали, — сказала Меллорін, серйозно дивлячись на мене з-понад тарілки лазаньї, фаршированої кабачками-цукіні й сиром рікота. — Хоча й не заперечую, що така спокуса була.

Навіть якби вона спробувала накласти прокляття, це, напевно, не спрацювало б. Жодне з її заклять не спрацьовувало. Жодне. Щось не так вона з ними робила — може, пропускала якесь слово чи змінювала їхній порядок. Як би вона не старалася, як би ретельно не готувалася, духи мовчали.

Втім, це не мало значення. Проте тільки не для Меллорін.

— Більшість відьом все життя намагаються зробити все правильно, хоча б один раз, — сказала вона. — Отже, у мене вже виходить навіть краще, ніж у більшості.

Навіть якщо Меллорін більше ніколи в житті не вимовить жодного правильного заклинання, вона змогла викликати Зорро, і цього було достатньо.

Звісно, вона і гадки не мала, наскільки особливим був Зорро.

***

Бандерольний конверт прибув до клініки через тиждень після переїзду Меллорін. На ньому не було вказано адресата, проте була печатка з логотипом чайника у формі звинутої кільцями змії. Я розписалася за нього й забрала в офіс. Проте не встигла зачинити двері за собою, як він почав вібрувати в мене в руках. Я розірвала конверт і витягла з нього єдиний