Ася Сергєєва - Суперечка на кохання. Отримати доньку тренера, Ася Сергєєва

Швидко нічого путнього не приходить у голову. Поки ми перешіптувалися, хлопці знову вирушили до води. Пощастило, що вони нікуди не поспішають. Отже, часу небагато, але все ж таки є.

Що ж робити, що робити?

Вже зрозуміло, ми не примітні для пляжних красенів. Походити повз них туди-сюди, чи що? Але ми з Інною не вміємо спокусливо рухатися, модельними ходами не володіємо. Коли я намагаюся граціозно пересуватись, то обов'язково десь ненароком спіткнуся.

Хм-м... що ще залишається? Розкішним бюстом нас природа не обдарувала, щоб хлопці на пляжі шиї згортали. Можна їх чимось пригостити... але це їх теж не здивує. З великою ймовірністю відмовляться, аби від нав'язливих прихильниць позбутися. Та й мені б не хотілося починати знайомство у вигляді ласої хижачки на привабливих хлопців. Короткий флірт взагалі не те, що мені зараз потрібно.

Встаю з лежака і придивляюся.

- Гребуть як справжні профі. Вони напевно плавці, - оцінюю їх чіткі рухи.

- Слухай, Алін, - у подруги очі спалахують. - Терміново біжи у воду. Плавай там, плавай, а потім втопися.

- Чого?

- Не насправді, а прикидайся потопаючою. Тільки ж намагайся виглядати правдоподібно - підкидай руки догори та голосно клич на допомогу. Допоможіть-рятуйте-тону!

- Тоді пляжний рятувальник і прибіжить. Навіщо хлопцеві з міткою на мене відволікатися? - сумніваюсь я щось.

- Отже, клич, коли він буде поблизу. Сиди у воді та вичікуй на влучний момент. А я звідси буду стежити, знаки подавати.

Дивлюся на воду. Розмірковую, налаштовуюся. Кілька років займалася плаванням. Тонути там мене не вчили... Та навіть якщо врятує, то що з того? Ведмідь би мене за це відвіз у піцерію. Але то Ведмідь, особливо непередбачуваний екземпляр. Більше ніхто так не називав мене зірочкою.

- Якщо тонути, на те має бути вагома причина.

- Ой, та будь ласка. Вибирай будь-яку, - Інна піднімає руку і загинає перший палець, - ногу звело судомою, серце прихопило, у голові запаморочилося, невідоме чудовисько вжалило з дна…

Я прикладаю палець до губ, показуючи, щоб Інна поки замовкла.

Під час наших обговорень, я ще раніше помітила підозрілого типа, що прогулюється неподалік. Йому складно дати вік, на обличчі густа щетина, кепка низько насунута на обличчя. Схожий на любителя міцно випити. Підозріло, що він все ходив і розглядав. А зараз то взагалі, покрутив головою й присів на лежак мого кандидата на потрібні мітки.

Довго дивний тип там засиджуватися не став. Опустив кепку ще нижче, піднявся, та жваво перекидаючи ногами, взутими в шльопанці, віддаляється. Так, але... сідав на лежак він з одним набитим мішком у руці, а йде ще й з рюкзаком, до того ж, фірмовим.

- У нього не було з собою рюкзака! - показую на підозрілого чоловіка.

- Гадаєш, вкрав? - Інна до мене піднімається з лежака.

Дивлячись на те, як поспішає дядько злиняти, все менше виникає сумнівів. Я швидко взуваюся. Вихоплюю з підставки парасольку.

- Він його точно поцупив! Треба крадія зупинити. Біжи до рятувальників, проси покликати охорону, я поки за ним. Хлопці ж запливли далеко, навіть найкращі плавці за хвилину звідти не вигребуть.

Інна хотіла зі мною, але я їй пообіцяла, що проситиму допомоги, сама не буду нападати. Краще, якщо я його якось затримаю, а вона прижене охорону.

Ось я і біжу під розпеченим сонцем за викрадачем пляжних речей. Поки мічені хлопці мені взагалі не на користь. Один з дерева скинув, заради іншого - женуся за злодієм. Жила собі без наречених, і ще б так непогано пожила.

Ну гаразд, все одно я повинна наздогнати викрадача. Що якби він потім повернувся і наші з подругою речі вкрав?

- Стійте! Поверніть чужий рюкзак! - кричу в спину дядькові.

Я його майже наздогнала, треба ще натиснути. І покликати на допомогу в цьому місці, як на зло, нікого. Навколо мами з діточками. Не хочеться їх налякати.

А дядько тим часом прискорюється, та я теж розігналася. Він підбігає до паркану, закидає ногу в щілину. Відразу зрозуміло, яким чином на платний пляж пробрався.

- Поверніть рюкзак! - піднімаю над головою парасольку.

- Обійдешся! - огризається підлий злодюжка.

Розмахуюся, прицілююся і... кидаю з усієї сили довгу парасольку. Ого! Я навіть не очікувала, що так вдало палицею потраплю злодієві в спину. Він з лайками зривається з паркану. І в цю мить підбігає охорона. Хлопці у формі одним махом скручують злодія. Мені повертають рюкзак, я забулася, й сказала, що він мій. У мішку в нього теж знайшли якісь вкрадені речі, але більше не слухала. Побігла до подруги.

Ось тільки Інна вже не одна. Навколо неї стовпилися люди, обговорюють злодійство. Плавці ще мокрі після води з круглими очима крутять головами.

- Чий рюкзак? Я забрала у злодія! - піднімаю вгору врятовану річ.

Якщо з адміністраторів виженуть, рятувальницею піду підробляти.

І тут до мене виходить він... красень, наділений міткою.

- Мій, - вимовляє розгублено, голос приємний. - Твоя подруга казала, що ти, не роздумуючи, кинулася за викрадачем. Невже така смілива?

- Ні, але не дивитись адже спокійно, коли серед білого дня людей обкрадають, - простягаю хлопцеві рюкзак, і відводжу очі, зніяковівши від його захопленого погляду.

- Як тебе звати, хоробра дівчинко?

- Аліна.