Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

ділила його на пруги колобіжні.

А посередині змій був жахний, що годі й сказати:

Очі палали вогнем і сипали іскри увсебіч,

З пащі — зубів два ряди у вишкірі хижо біліли,

А на хмурному чолі — жахна, перелітна Еріда[219]:

То вона тут, то вже там, — мужів до чвар підбиває,

Людям гидка, затуманює розум і збурює душі

/150/ Тим, хто із Зевсовим сином на прю наважився стати —

От їхні душі під землю й зійшли, у надра Аїда,

Кості ж, коли стлілу плоть уже висушив Сіріус[220] спечний,

Голі, на чорній землі й самі стлівають під сонцем.

Добре там видні були — і Наступ, і Протинаступ,

Бій у розпалі й Страх, і Січа була мужевбивча,

Злобна Еріда й Сутичка там, і губителька Кера[221] —

Зранений в неї в руках був один, а другий — без рани;

Іншого, мертвого вже, волокла крізь січу, за ноги,

В темний загорнута плащ, мужів обагрений кров’ю,

/160/ Зиркала страшно довкіл, зубами, жахна, скреготала.

Видно було й дванадцять голів таких лютих зміїв,

Що й не сказать; жахали ті змії людей покоління —

Тих, що посміли вступити у бій із Зевсовим сином.

Скрегіт зубів було чутно й коли син Амфітріона

Бився — зблискував дивно й тоді той витвір чудовий,

А на тих зміях — плями з’являлися: то темно-сині,

На їхніх спинах, то таки чорні — збоку на пащах.

Також два стада були: диких вепрів і велетів-левів —

Так і впивались, роз’ярені вкрай, одні в одних очима

/170/ Люто: готові і ті були, й ті між собою зітнутись —

З шалу, не зі страху, стовбурчились грива й щетина,

В зіткненні впав один лев, кабани два — обіч лежали,

Вже бездиханні; кров їхня чорна землею струміла,

Мертві лежали вони: переламані шиї були в них —

Перші левів жахних життя позбавлені жертви.

Інші — іще гарячіше до змагу кривавого рвались,

Ті, як і ті: дикі вепри й з очима вогнистими леви[222].

Був і Лапітів[223] там, списників, бій, а вели їх до бою

Володарí: Кеней і Дріант, Пірітой, а ще — Гоплій,

/180/ Ексадіон, Фалерон, і Прóлох, і тітаресійський

Мопс Ампікід, Ареєва парость, Тесей із Егіди,

Славний герой, до вишніх богів із виду подібний, —

Сяяли сріблом усі, обладунки ж — золото щире.

Супроти них згуртувались Кентаври довкола Петрея,

Велета, і віщуна з пташиного лету — Асбола,

Аркта, Урея й Міманта чорноволосого, й два ще

З ними були Певкея сини: Перімед із Дріалом —

Теж всі у сріблі, й списи золоті у правицях стискали.

/190/ Мовби живі, поривались грудьми на ряди супротивні,

Ратища довгі й списи тримаючи напоготові.

І бистроногі, з золота, коні були там Арея

Грізного, й сам він, здирач обладунків, був там зі списом,

Вбивця мужів, обагрений кров’ю, вожак важкозбройних, —

І, мов живих, з колісниці разив; Страх і Жах[224] були обіч —

Палко жадали у кров, у мужів бойовище пірнути.

Й Зевсова донька здобич збирала там, Трітогенія[225],

Прагнула, видно було, очолити січу криваву:

Спис — у правиці, на голові — шолом злотосяйний,

/200/ Шкура козяча[226] на плечах — у вихорі бою кружляла.

Був там безсмертних чудовий хор; посередині хору

На злотосяйній формінзі[227] грав пречудово син-красень[228]

Зевса й Лето; був Олімп весь, оселя богів, їхніх зібрань

Місце високе; незмірні пишноти вінчали пісенні

Змаги безсмертних. Першими стали співати богині,

Музи з Піерії[229], — начебто струн переливи солодкі.

Затишна гавань була там, де море незборне шуміло,

Оловом литим довкіл облямована; хвилі, здавалось,

Б’ють об її береги. Посередині — звинні дельфіни

/210/ Тут випірнали й там, аби риб собі наловити, —

Плавали, геть мов живі, а два — випірнали, сріблясті,

Ловлячи віддих, з води, і спритно рибок хапали,

Ті ж норовили, хоч мідні, втекти. А на узбережжі,

Видно, рибалка присів: у руках — наготовлені сіті —

Мав їх, здавалося, за якусь мить закинути в море.

Був і Персей, син Данаї[230], вершник пишноволосий,

Не дотикався стопою щита, хоч той був під ногами, —

Диво й оповідать, — загалом не тримався нічого,

Так-то славетний Кульгавець долонями зладив той виріб

/220/ З золота, а на ногах окрилені мав він сандалі,

Через плече — перевішений меч із чорним руків’ям

На мідносяйному поясі; мчав — як думка, стрімливо.

Плечі йому голова окривала потвори Горгони[231];

А закривала її сумá — дивне диво для ока —

З чистого срібла, і торочки розвівались-блищали —

З золота вся. А на скронях героя — жахного Аїда

Шапка, що ночі невидної млу у себе ввібрала.

Сам же, — здавалось, чи то спішить, чи тікає од когось, —

Син Данаїди, Персей, таки мчав, а його ті Горгони,

/230/ Грізні, що й не сказати, страховиська наздоганяли,

Щоб ухопить. Коли бігли по сталі блідо-зеленій,

Лунко дзвенів-гримотів той щит, і ляскіт шалений

Вуха глушив. А на поясáх — два змії злітали,

Пащі туди-сюди повертаючи, з них миготливі

Так і вистрілювали язики; скреготали зубами,

Хижо довкіл поглядаючи. Дикий переляк різьбився

На страхітлúвих лицях Горгон. А вище, над ними, —

В битві зійшлися збройні мужі: одні завзялися

Місто своє рятувать і батьків своїх, щоб одвернути