Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

class="code">/240/ Видиму смерть; у прах обернуть — запрагнули інші.

Досить уже полягло; але більшість іще воювала.

А на зубчатих вежах із міді — жінки поставали:

Скрушно зойкали там і в розпачі дряпали лиця,

Геть як живі, — так уміло славний Гефест зобразив їх.

А сивочолі мужі, яких уже старість пригнула,

Ставши гуртом перед брамами, руки здіймали до неба, —

Слізно молили блаженних богів, щоб над їхніми дітьми

Зглянулись; ті ж — боролися далі. За ними ж одразу —

Синяві Кери: клацання білих зубів було чутно —

/250/ Люті, жахні, кровожерні: хто впав — уже біля нього

Спраглі крові, вони у плоть впивались зубами —

Чорну крівцю пили. Хто перший їм попадався,

Хай вже лежав, хай падав, поранений, в того вбивали

Кігті довженні свої — й душа його йшла до Аїда,

В Тартар[232] морозний. Вони ж, неситі крові людської,

То полишали когось одного, то знов повертались —

Вихором чорним крізь ревище бою, спраглі, кружляли.

Перші — Клото і Лахéсіс[233], а з ними, хоча трохи менша,

І не така вже богиня значна, не така вже велика, —

/260/ Атропа, та серед них — видатніша і віком найстарша.

Всі вони враз над одним полеглим стялися люто;

Мов блискавиці жахні, їхні погляди перетинались,

Потім у хід уже й кігті пішли, й хапкі їхні руки.

Поряд стала Пітьмá — тінь Смерті, грізна, жахлива:

Лиця — у бруді, бліді; від голоду — шкіра та кості.

Пообпухалі коліна, а руки — одні страшні кігті,

З носа — слизь огидна текла, а по щоках на землю

Кров струмувала; у вищирі хижому над бойовищем

Стала: на плечах — курява темним осіла покровом,

/270/ Вогким од сліз. Обіч — місто; його обводили мури,

А замикало — сім брам золотих; над ними — одвірки,

Спаяні тісно. Ті, що жили тут, за танцем, на свята,

Раді були: то дружину із гарноколісного воза

Мужеві в дім вели — всюди співи лунали весільні[234],

Сяяли ген вогні смолоскипів — несли їх служниці;

Юне дівоцтво — спереду йшло у весільнім поході,

Хори співучі — слідом ступали, весело, гучно:

Ті — до сірінги[235] спів стосували: з уст пелюсткових

Солодко пісня лилась — ген-ген озивалась луною;

/280/ Ті — до формінги ніжну вели, зворушливу пісню.

З другого боку — юнацтво ішло, наслухаючи флейту[236], —

Теж, як у грі, танцювали й співали, а час од часу

Кожен, флейтистові в лад, іще й, ідучи, сміявся,

Так вони й рухались всі; у місті — гостини і танці,

Й радощів різних ущерть. А верхівцí, перед містом,

Гнали на конях стоймá. Орачі, десь одаль, орали

Землю священну, поли хітонів своїх підібравши.

Щедрим був урожай: одні — залізом стинали

Колос, що до землі під зерном важким угинався,

/290/ Мовби самої Деметри було це жниво добірне,

Інші — в’язали нажате в снопи й на токах укладали;

Ті — в руках із серпом стинали рясні виногрона,

Інші — брали від збирачів і в короби клали

Грона ті темні і золоті, на полях виноградних

Плекані, сріблом витким — лозою обтяжені й листям;

Ті — до кошів їх несли. Винограду ряди золотисті

Сяяли обіч — Гефеста премудрого витвір чудовий.

Всяк тут душею радів, лункій підспівував флейті.

Лист шелестів тут, із срібла тички-підпірки бриніли,

/300/ Чуючи китиць вагу — на сонці припалених ягід.

Хто топтав грона[237], хто точив сік; змагалися — інші:

Хто навкулачки, хто — в боротьбі. Ловці ж полювали

На бистроногих зайців; попереду — пси два зубасті:

Ті намагались втекти, а ці — здогнать намагались.

Тут і візниці в поті чола у змагання вступили —

Великотрудний спір почали, кому бути першим:

Стоячи на колісниці розгонистій, сплетеній гарно,

Віжки своїм рисакам попускали — і гримотіли

Скріплені ладно вози й скреготали-зойкали осі.

/310/ Як не змагались — перемогти не вдалося нікому:

Так і неясно було, кому нагорода належить,

А нагородою, змагу вінцем, був триніжок[238] великий,

З золота, — твориво рук меткого на розум Гефеста.

А круг щита Океан[239] повноводий гнав свої хвилі,

Наче в обійми брав витвір чудовий, а трохи вище —

Лебеді голос лункий подавали, уся їхня зграя,

З вод у повітря злітаючи; обіч плюскались риби —

Диво й для Зевса гулкогримучого, з чиєї волі

Так-от, своїми долонями, випестив дивне те диво

/320/ Славний умілець Гефест. Щитом тим легко змахнувши,

Дужий син Зевса на колісницю свою двоколісну,

Мов блискавичний вогонь егідодержавного Зевса,

Миттю стрибнув; за ним — Іолай, завзятий візниця,

Віжки узявши до рук, закругленим повозом правив.

Близько до них підійшла ясноока богиня Афіна —

Духу їм додаючи, звернулася словом крилатим:

«Я вас вітаю, нащадки Лінкея[240], славного в світі!

Зевс, волóдар блаженних богів, вам міць дає нині

Кікна здолать і ясні обладунки з нього зірвати,

/330/ Ще одне маю сказати тобі, з мужів найславніший:

Щойно у Кікна ти міддю життя солодке віднімеш,

Тут його тіло залиш і весь бойовий обладунок,

Сам — на Арея чекай, коли вдарить він, мужеубивця.

Вгледиш хай смужку якусь щитом не прикритого тіла —

Цілься списом туди, мідне вістря вбий у те місце —

І відступи: тобі ж не судилось в Арея забрати

Ні його коней, ані ясносяйних знять обладунків».

Мовивши те, богиня з богинь на повіз ступила,

І перемогу в руках