Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

невмирущих маючи, й славу.

/340/ Щойно мовила те — Іолай тоді, Зевса нащадок,

Жахно на коней гукнув — і ті, колісницю рвонувши,

Стрімко полем її, чорну куряву збивши, помчали.

Запалу їм додавала й вона, ясноока Афіна, —

Знай, потрясала егідою, глухо земля стугоніла.

З другого боку на них, огненним вихором мчали

Коней приборкувач Кікн і Арей, війною неситий.

Вмить, налетівши óдні на одних, зітнулися коні —

І заіржали ураз, аж луна довкіл розляглася.

Першим мовив до Кікна Геракл, снага його буйна:

/350/ «Що ж, милий Кікне, женеш на нас рисаків бистроногих?

Ми ж і без того і бід, і трудів так багато зазнали!

Гарну свою колісницю зверни, щоб міг я своєю

Мимо проїхати, бо ж до Трахіни[241] прямую, де править

Кеїк[242], володар, а міццю своєю й повагою — перший

Він у Трахіні. Врешті, ти сам прекрасно те знаєш:

Темістоною ж узяв за жону ти, красу синьооку.

Нині ж, нещасний, од смерті тебе й Арей не врятує,

Хай-но з тобою один проти одного станемо в битві.

Раз уже спробував він, кажу тобі, міць мого списа,

/360/ А це тоді, як за Пілос[243] піщаний навпроти себе

Стали ми з ним, що рвався до бою, непогамовний.

Тричі, поцілений списом моїм, повалився на землю:

Тричі метнув я у щит; у стегно — четвертий був поціл,

Списа що сил я пустив, і вістря вбилося в тіло —

Впав долілиць: поверг і його розгонистий спис мій.

Став, засоромлений, в колі безсмертних: свої обладунки,

Зрошені кров’ю, в моїх, ось цих руках, залишив він».

Мовив. А Кікн, ясеновим озброєний списом, не слухав,

Коней не стримав баских, які набирали розгону, —

/370/ І зістрибнули із колісниць своїх, плетених гарно,

Зевса великого син і син влáдаря воєн — Арея.

Ближче тоді підігнали візниці коней гривастих.

Аж стугоніла широка земля од їхнього ходу.

Так-от зі скельних верхів кам’яні зриваються брили

Й котяться вниз, налітаючи з гуркотом одні на одних,

Валять дубів густолистих чимало й сосон чимало,

Й довгокорінних тополь — усе під каменепадом

Рине й рине униз, аж ген, до рівнини в підніжжі, —

Один на одного так-от і ті з диким ринули криком.

/380/ Весь мірмідонів край[244] і славний Іолк, і вся Арна,

Далі й Гелíка, й зеленню трав багата Антея[245] —

Чули тих гуків луну — з таким от далекосяжним

Криком зітнулись вони. Загримів і Зевс велемудрий,

Зливу зіславши криваву із неба — знак подав ясний

Синові, повному зваги й снаги, до бою ставати.

Як у яругах гірських дикий вепр, коли його лігво

Вистежать, ікла страшні виставляє, готовий до бою

З людом мисливим, і грізно біліють ті ікла, і піна

З рила стікає оскаженілому з люті жахної,

/390/ Й очі яріють, на іскрометне полум’я схожі,

Їжиться грива й щетина дибиться довкола кáрка, —

Так з колісниці зстрибнув, подібний до нього, син Зевса.

В пору, коли між гіллям з-під синявих крилець цикада

Спів починає[246] вести, сповіщаючи людям про літо,

Їжею ж їй і питтям — лише роси небесні слугують,

І цілоденно вона, від зорі, ллє ту пісню з-під крилець

У найпекучіший сквар, коли Сіріус зсушує шкіру[247];

В пору, коли дозрівають на просі, що сіяне влітку,

Повні його колоски й паленіє туге виногроно —

/400/ Дар Діоніса — людям на радість, але й на горе, —

Ось коли бій розпочавсь і крики ті розляглися.

Як, бува, леви, велетні два, при впольованій лані,

Кожен, своє щоб урвать, пориваються, люті, зітнутись —

Рик тоді дикий і скрегіт зубів лунає страшливо;

Як, бува, два коршаки з гачкуватими кігтьми й дзьобами,

З кликом ширяючи десь понад скелями, мітять на здобич —

Чи то козу, що у горах пасеться, чи лань гладкотілу,

Що її влучив ловець молодий, із лука пустивши

Стрімко летючу стрілу, а сам пішов кудись далі,

/410/ Не спостерігши, де здобич упала, — а ті, гострозорі,

Вгледівши, — за якусь мить у завзятім зчепились двобої —

Так і ті двоє один на одного ринули з криком.

Кікн, пориваючись махом убить моцаря — сина Зевса,

Списа метнув — і вдарив той спис у щит міднокутий,

Міді, однак, не пробив: дар божий був порятунком.

Амфітріона парость тоді, Гераклова сила,

Довгим списом вгатив між щитом і мідним шоломом

Там, де оголена шия була, під саме підборіддя, —

І сухожилля обидва протнув йому мужеубивчий

/420/ Спис ясеновий — таку в нього силу вклала правиця.

Той поваливсь, наче дуб, поваливсь на землю, неначе

Скеля стрімка, в яку Зевс громовою вдарив стрілою,

Аж обладунки, мідь поцяцькована, брязнули лунко.

Та не торкав його Зевса нащадок, гартоване серце, —

Думав, ось-ось нагряне Арей, загибель вмирущих;

Страшно зиркав довкіл; так лев, наступивши на здобич,

Кігті жадливо встромляє у плоть, аби чимскоріше

Вирвати з жертви життя і вволю ним насолодитись;

Чорне серце його ущерть наповнене люттю,

/430/ Очі іскряться вогнем, хвостом і боки б’є, і спину,

Кігтями ж землю дере — і ні в кого зваги не стане

Ближче бодай підійти, не те що з ним позмагатись.

Так Амфітріонíд, не наситившись боєм із Кікном,

Проти Арея станув тепер, роздуваючи в серці

Бою жагу; підступав і Арей, повен люті страшної, —