Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

по многотрудному ділі,

Радістю сяючи весь, увіходив у рідні палати.

Ніч усю обіч жони він лежав — утішався дарами,

Що для закоханих приберегла золота Афродіта.

Богом у ложі впокорена й мужем найвидатнішим,

Двійню у семибрамних Фівах вона народила,

/50/ Хлопчиків; хоч близнюки, але — були вони різні:

Гірший — один з них, а другий кращий, і то набагато,

Моці неподоланної був він — Гераклова сила.

В хмару вповитому Зевсу — цього вона народила,

Той же, другий, Іфікл, — від списника Амфітріона;

Різна то кров: один — від смертного мужа, а другий —

Від невмирущого, що всім богам велитель, — Кроніда.

Кікна[206] убив він, духом великого сина Арея, —

Стрів він його у гаю Аполлона, чий лук б’є далеко;

Був з ним і батько, Арей, що війнами не насититься:

/60/ Їхньої зброї блиск[207] — мов вогню яріючий пломінь.

На колісницях стали оба; били землю копитом

Коні баскі; стовпом сповивала їх курява, збита

Дзвоном копит та гуркотом плетеної колісниці[208];

Зладжена гарно, дзвеніла й вона поруччям округлим

Від того бігу стрімкого. Радів уже Кікн бездоганний —

Думав, уб’є сина Зевса й того, хто повозом править,

Міддю вкладе і славні здере із нього лаштунки.

Та не дослухався Феб Аполлон до того бажання —

Силі Геракловій він у бою надав перевагу:

/70/ Зблиснув весь гай і вівтáр пагасейського Аполлона

Від обладунків сяйливих його й усієї постави:

Очі блищали вогнем… То хто б то смів з умирущих

Мірятись силами з ним у бою, лице в лице ставши,

Окрім Геракла хіба й прославленого Іолая?..[209]

Грізна буяла в них міць і сила рук нездоланних,

Що, мов гілля, із рамен та дужих тіл проростали.

Так до візниці тоді, моцаря Іолая, він мовив:

«О наймиліший мені з-між людей, Іолаю-герою!

Вишніх, блаженних богів, які на Олімпі, образив

/80/ Амфітріон, що прибув до Фів, увінчаних гарно,

Рідний лишивши Тірінф, чудово збудоване місто,

Й Електріона убив у спорі за стадо рогате.

Тож до Креонта[210] і Геніóхи, що в пишнім одінні,

Вбивця прибув — прийняли його тепло, обдарували,

Бо ж як прохач[211] увійшов, сердечно з ним повелися.

Жив собі й горя не знав із жоною — Електріона

Донькою гожою. Хутко роки свої кола обігли —

Й ми появились на світ, як поставою, так і думками, —

Різні: твій батько і я. От Зевс йому й ум затуманив:

/90/ Дім покинувши свій, батьків покинувши рідних,

Рушив, нещасний, щоб Еврістеєві[212], гідному кари, —

Шану явити. Скільки ж то потім він настогнався

Під ваготою нещасть! Та годі: що сталось — то сталось.

Ну а мені божество вготувало труди незчисленні.

Гей же, мій друже! Віжки мерщій вхопи пурпурові

Коней баских! Хай кріпне одвага у серці твоєму

І колісницю стрімку й бистроногих провадити коней,

І не лякатися гуку, що зняв Арей-мужевбивця, —

Як ось тепер аж двигтить священний гай Аполлона,

/100/ Феба, володаря, що далеко б’є стрілами з лука.

Та хай яка його міць — насититься нині війною».

Ось що на те Іолай відповів йому, муж без догани:

«Голову, друже, твою неабияк, бачу, цінують

Батько людей і богів і бичачий землі Потрясатель[213]

З муром зубчатим Фів на чолі, захисник того міста,

Бо ж того смертного, що і міцний такий, і великий,

В руки твої віддали, щоб і слави, й честі зажив ти.

Лати ж бери бойові, аби якомога скоріше

На колісницях у ближнім бою ми зійшлися з Ареєм

/110/ І позмагались. Хоча ні син Зевса його не лякає,

Ні син Іфікла, — все ж то йому доведеться тікати

Геть від Алкіда синів, від воїнів двох[214] без догани,

Ось вони тут, пліч-о-пліч, обидва, спрагнені бою,

Що для обох їх, кривавий, гучний, — над учти солодкі».

Так він сказав, і всміхнулась на те Гераклова сила —

Серцем зрадів, бо приємне почув із уст Іолая.

І вже від себе слово таке йому мовив крилате:

«Зевса годованцю, друже ти мій, Іолаю-герою,

Скоро вже бій, але чи тобі — до бою звикати?

/120/ Тож і нині керуй чорногривим Арéйоном славно,

Дужим конем, мені пособляючи, скільки снаги є».

Мовивши те, на ноги наклав наголінники з міді[215],

Славні Гефеста дари, що блиском очі сліпили,

Потім — латами груди обклав, що сяяли злотом,

Гарні, оздобні, — їх подала йому Зевсова донька,

Славна Афіна-Паллада, а це ще тоді, коли вперше

Мав він за нелегке, стогінливе взятися діло.

А на рамена залізо наклав, од загину схорону,

Грізний той муж; сагайдак місткий закинув за спину,

/130/ В ньому, укладені щільно, аж кров у жилах холоне, —

Стріли, що здалеку б’ють, дарительки смерті німої[216].

Спереду — скін несли і сліз рясних цілі ріки,

Довгі й гладкі були посередині, а на кінці вже

Їх окривало пір’я орла, темнокрилого птаха.

Списа дебелого взяв, що зблискував гострою міддю,

Голову дужу шоломом укрив, оздобленим дивно,

З криці твердої; до скронь прилягав лискучий шолом той —

Для голови Геракла божистого захист надійний.

Потім щита променистого взяв; ніхто і ніколи

/140/ Не пробивав, не надщербив його — дивне диво для ока:

Склицею він і слоновою кісткою, круглий, мінився,

І електроном, і золотом сяяв[217], наче те сонце.

Синява склиця[218]