Зоя Лістрова - Пограємо в любов, Зоя Лістрова

Глава 3

Батьки були раді моєму приїзду.

Мамі не терпилося все розповісти, але тато сказав завтра, вже пізно, хай із дороги відпочине. Я й справді, тільки лягла, одразу заснула.

Вранці поснідавши, тато сказав, що треба серйозно поговорити.

- Донечко, так склалося, що мій партнер хоче все передати своєму синові. Мені б не хотілося, щоб бізнес, який ми роками вибудовували, розвалився.

- Тату, я не розумію, я то до чого. Я за іншим профілем. Ми вже говорили, що твій бізнес не для мене. Вибач, але я хочу як і ти займатися тим, що мені подобається. Я знайшла себе и не хочу нічого міняти.

- Мати, напевно ти розповідай.

- Лізонько, я одразу без передмов. У них син, у нас ти, ось би вам зустрітися, ти вийшла б заміж і …

- Ма-мо , ти про що взагалі? – голосно сказала я.

- Ти не дослухала. Це тимчасово, його синові бізнес не треба, ви одружитеся, він все передасть батькові, і ти вільна.

- Вільна? А як мені з ним жити з нелюбом, до того часу, як я стану вільна? Ось ти б змогла? Чи ви теж по розрахунку одружилися. Я щось не знаю? А потім що?

- Вибач доця, що тобі таке пропонуємо. Артем підросте, батько все передасть йому.

- А ви його запитали, чи він хоче? Чому ви все за нас вирішуєте?

- Він ще малий.

- Малий! Йому шістнадцять, він вже може зрозуміти і вирішити, ким себе бачить у майбутньому.

- Завжди сімейний бізнес переходить у спадок. Артем продовжить справу батька. А ти мусиш його зберегти.

- Тобто, насильно вийти заміж. Бо ви так рішили.

- Це на благо сім'ї.

- Тату, в якому столітті ми живемо?

- Доню, я тебе прошу, придивись до нього, тим більше ти його знаєш.

- Знаю!?

- Лизонько, пам'ятаєш Германа?

- Германа!

О, яка мене взяла лють, я кипіла. Потім у мене перед очима промайнула картинка, як я його уявляю їм, як свого нареченого, а вони радіють. Так, треба з цім всім завершувати і тікати. Але ж, цікаво побачити обличчя Германа, коли він мене впізнає.

- Лізонько, що з тобою? Ти посміхаєшся.

- Смішна виходить ситуація.

- Ти про що?

- Я згодом розповім, мені треба подумати.

- Лізо, він після завтра буде у мене на ювілеї.

- О-о, тоді мені сукню треба негайно купити. Все, бувайте, біжу купувати.

- Може трохи пізніше, разом сходимо.

- Мамуля, я хочу з Мілою зустрітися.

 

Насправді, я мала подумати, над ситуацією яка відбувається. Заміж за Германа, я не хочу не понарошку, не по-справжньому. Чому так вийшло, що ми з ним зустрілися там, де не мали.

 Після того, як він з мене посміявся, я попросила батьків щоб вони мене відправили вчитися в Англію. Там я про все забула. Я вивчилася на ландшафтного дизайнера і навіть влаштувалася там працювати. Потім дзвінок від мами, випадкова зустріч в аеропорту з Германом, і моя нерозумна згода підіграти йому, а потім йому зізнатися хто я. Виявилося, все набагато серйозніше. Я звичайно можу відмовитися від того, що мені пропонують батьки, та я так і зроблю, вирішила я. Сьогодні ввечері, Герман дізнається хто я, і я повертаюся назад до свого туманного Альбіону.

 

Спочатку, я хотіла піти туди у джинсах та футболці і кепці, щоб усіх шокувати. А потім вирішила виглядати так, щоб у нього щелепа відпала, а потім зізнатися хто я.

- Лізо, ти куди зібралася?

- Мамуля, я з Мілою, потім розповім. Я дуже запізнююся.

Я не знала, що мені робити. Ймовірно, я йому повинна зізнатися, хто я є насправді, бо як виявляється, все пішло не так. А може, вийде якось викрутитися, і не поспішати з зізнанням. І взагалі, чому ми зустрілись через стільки років. Напевно так було треба долі. Що я відчуваю до нього? Я згадувала, як я його обожнювала, це було так давно. Зараз мої  почуття мовчать.

 

Я під'їжджала, Герман уже чекав біля воріт. Таксі зупинилося, він навіть не зрушив з місця. Який вихований, подумала. Я відчинила дверцята і виставила ногу, тому що на сукні розріз був досить високо, нога вся оголилася. Я подивилася на Германа, подумала він подасть руку, він дивився на мою ногу, і не зрушив з місця. Я простягла з машини руку. Він підійшов, взяв мене за руку, і я вийшла з машини.

- Ти дуже уважний, просто джентльмен.

- Все згідно з договором. Пункт перший, не торкатися, не за яких обставин.

- Не дай Боже, щоб ти був поруч, коли я падатиму.

- Ти дуже красива. Як я тебе тоді не роздивився, - я аж завмерла, невже таки він впізнав. - В аеропорту, у тебе було заховано волосся під кепку. Я люблю жінок з довгим волоссям. І очі в тебе гарні, як шоколад.

- Очі ти розглянув у темряві? Дякую, що розгледів у мені те, що раніше неможливо було побачити, - він природно не зрозумів про що я, бо мене не впізнав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍