Влада Клімова - Гормон щастя, Влада Клімова

Не важко здогадатися, що дівчина була красивою. Можливо саме тому потвора й обрала її для своїх пекельних розваг. Тільки наразі краса Лари танула на очах і вона ставала все більше схожою на штучну ляльку, якій ніщо живе не цікаво.

Якось під час чергових відвідин спецклініки Лариса, на диво щиро, розмовляла з новим лікарем. Психіатрія звісно була частиною його спеціалізації, але молодий чоловік був ще й терапевтом та намагався обрати для пацієнтки більший тонкий підхід лікування.

– Слухайте, лікарю, навіщо Вам витрачати на схиблену стільки часу? – цинічно запитала його Лариса.

– Грубо. Але це моя професія й покликання, якщо хочете. Малим я мріяв стати художником та, коли загинув тато, мама теж хотіла заподіяти собі смерть. Кохання у них було неймовірне. Я виріс, відвідуючи схожий заклад і поклявся, що буду допомагати одужувати людям, у котрих душа болить. Кажуть, що інколи в мене непогано виходить. Я відповів Вам, Ларисо?

Наразі він говорив зовсім не як професійний психіатр, а як нормальна, збурена власним горем людина й на Ларису це подіяло краще за будь-які ліки. В її очах з’явилися сльози, але звичайні, не ті страшні й безпорадні. Просто дівчина відчула, що їй шкода іншу людину.

– Те, що Ви зараз сказали правда, чи лише чергова історія для піддослідної? Чомусь я хочу Вам вірити... – ще більш впевнено вимовила дівчина.

– Повірте, це правда. І Ви для мене не піддослідна, а жива людина, яка потребує допомоги та співчуття. Чомусь же Ви хочете мені вірити? – знизав плечима лікар.

– Як мені називати Вас, художнику у мріях? – спитала Лариса й він навіть дещо посміхнувся.

– Так мене ще ніхто не називав. Звати мене Ілля. Таке звичайне старе ім’я. Ось Ваше, Ларисо, набагато красивіше. Так звали внучку Посейдона й воно світле.

– Бачу, лікарю, у Вас є час на Інтернет? Дякую, що спеціально обійшли дослівний переклад мого імені. Адже я - «чайка». Тобто пряме нагадування про море... Та мені це вже байдуже. Змирилась. Ось тільки життя навколо мене миритися не хоче і це найважче, – доволі вдумливо відповіла йому пацієнтка.

– Ларисо, Ви робите неймовірно успішні кроки до одужання. Це я Вам як професіонал говорю і як звичайна людина. Я дуже радий, що ми йдемо вірним шляхом. А життя? Так воно завжди важке. Просто до нього треба ставитись симетрично і все вийде, – порадив їй лікар.

Розділ 5. Хочу жити

Лара все частіше подумувала відновити навчання в коледжі, але простий спуск в ліфті знову все зіпсував. Бідолашна подружка раніше жила кількома поверхами нижче, тому її мати заскочила до ліфта й, замість привітатися, злісно скрикнула:

– Що, красуне, квітнеш? А моя донечка гниє на кладовищі! Весело тобі?

Всередині Лариси наче щось обірвалося й боляче пронизало все тіло... Вона не відповіла сусідці, а лише мовчки затремтіла та передумала йти по хліб. Знову піднялась у квартиру, зачинилась на всі замки й пішла до кухні, щоб обрати щось найгостріше в домі.

Слова Тамілиної мами миттю перекреслили всі старання молодого психіатра й дівчина знову відчула на горлі залізні ручища збоченця та чітко бачила, як на схилі лежить її подружка, перекручена наче ганчірка...

Забринів телефон, але Ларі наразі було дуже ніколи. Вона хотіла вже взяти ножа, та раптом згадала, що в тумбочці ванної кімнати тато тримає страхітливе старе лезо, що залишилось у спадок від дідуся. Раніше тим жахіттям чоловіки голилися, а тепер інструмент точно допоможе їй швидко опинитися поруч з Тамілою!

Але ж телефонував хтось неймовірно впертий! «Добре, поговорю наостанок з живою людиною та й піду спочивати» - подумала дівчина, а руки трусилися так, що ледве відповіла на виклик.

Дивні бувають збіги у житті! Якби в ліфті їй не зустрілася мати загиблої подружки, то цей дзвінок все одно повернув би її в минуле. Телефонував той поліціянт, що першим прибув до них на допомогу. Він кілька разів відвідував Ларису в одеській лікарні та все випитував: що вона пам’ятає? Ось той слідак, що вів справу приходив лише один раз, хоча розслідування було саме його прямим обов’язком. А цей дивний сержант копав виключно з ненависті до ганебних потвор. Він не виказував їй тоді ніяких знаків уваги, а лише прохав згадувати, тому його номер залишився у Лари в телефоні.

– Слухаю Вас, Вікторе! Ви його знайшли? – з надією засвітились очі постраждалої.

– Вітаю, Ларисо! Ні, на жаль, більше ми його ніде не бачили й не чули. Згинув, падлюка. Та я телефоную не через це. Справу офіційно закрили, а серед речдоказів залишились Ваші сережки. Слідчому байдуже, а я зголосився Вам повернути. Скажіть, будь ласка, адресу.

Це вже точно було занадто! Невже всі люди сьогодні спеціально вирішили її добити? Але ж вона й так згодна піти...

– Дякую, Вікторе, але вони мені не потрібні, – голос Лариси тремтів як і вся вона. – Викиньте їх куди завгодно. Ви ж розумієте, що я їх бачити не зможу... Подаруйте комусь або віддайте на благодійність, тільки мені більше не телефонуйте, добре?

– Боже, який я дурний! Вибачте, будь ласка, я не подумав. Звісно я передам їх на благодійність і Вам надішлю підтвердження. Я розумію, що навіть мій голос нагадує Вам про біду. Я справді не хотів! Ви тільки не впадайте в паніку, бо цим порадуєте ту сволоту, де б вона не була. Просто живіть і намагайтеся забути, – ще й цей почав повторювати те, що Ларисі вже казали тисячу разів. Але одеський поліціянт, наче голос долі дав натяк, чого їй робити не треба. Лара зітхнула та відповіла:

– Забудьте про звіт, я Вам і так вірю. Ви гарна людина, Вікторе. Може колись я сама Вам зателефоную. Робота у Вас важка, але потрібна. Бережіть себе!

На цьому розмова закінчилася й патрульний з Одеси, сам того не розуміючи, зробив набагато більше, ніж всі ліки та психологи разом узяті. Він підсвідомо дав зрозуміти нещасній, що жити вона повинна хоча б на зло тому, що сталося. А ще дуже хочеться дочекатися дзвінка, коли їй сповістять про загибель тієї потвори. Тому вона просто вмилася у ванній кімнаті та навіть не збиралася тепер відчиняти татову тумбочку.

Коли мама заїхала додому подивитись: як почувається донька, Лариса була майже в формі. Вона встигла прийняти необхідні за графіком ліки та дивилась у вікно: як за на дитячому майданчику граються сусідські діти.

– Як ти, моя кицюню? Що сьогодні їла? – поралась мати на кухні.

– Мамо, а в мене до тебе діло є! Знаю, що ми дуже прив’язані до мікрорайону не тільки через дідову квартиру, а й через близькість до точок продажу. Та як ти дивишся на переїзд до іншого району? Туди де нас ніхто не знає. Бо я вже не хочу помирати. Хочу жити й навчатися. Ось тільки тьотю Олю в ліфті бачити не можу...

– Що знову чіплялася? – миттю скипіла мати. – Та я їй очі повидираю! Скільки можна винити тебе в тому, що сталося? Чорт з нею, з квартирою. Нові набагато кращі. Як тільки тато повернеться додому - будемо радитись щодо переїзду. Мені й самій тут гидко. А ти в мене велика розумниця, доню!

Розділ 6. Художник

На сімейній нараді вирішено було залишити не тільки район, а й взагалі лівий берег. Правобережжя Києва рясніло найрізноманітнішими новобудовами, тому вибір житла був фантастичний.

Щаслива рієлторка ганяла по місту, як навіжена, та все показувала Бабичам варіанти квартир. Дивно, але Ларисі сподобався ЖК саме на березі великого озера. Батьки мовчки поглядали на дитину й не розуміли її нової тяги до води. Адже після страшної пригоди в Одесі, вона навіть ванну приймати боялася. Та час ішов і дівчина почала цікавитися навчанням. Самостійно підганяла основні предмети за книжками й за допомогою занять онлайн.

Поруч з тим комплексом, в полі зору, знаходились аж дві звичайні школи й після співбесіди з завучем, для продовження навчання, мама з донькою обрали одну з них.

Тепер учениці одинадцятого класу Ларисі Бабич здавалося, що вона перегорнула нову сторінку та починає жити заново. Перед очима більше не з’являлися старі сусіди й ніхто не дорікав та не посміхався їй вслід. Це дуже допомагало!

На сеанси та обстеження до спецлікарні Лариса їздила регулярно та ніяких особливих зрушень, на краще, не було. Зустрічі з молодим інтерном стали для дівчини майже звичкою й вона заслужено вважала його своїм щирим другом.

Якось по закінченню основної профілактичної бесіди Ілля вже складав її історію до теки та рукавом халата зачепив папери на столі. Додолу посипалися ескізи й готові малюнки простим олівцем. Побаченим Лариса була неймовірно здивована, адже на всіх роботах була саме вона...

– Лікарю, що це? – збуджено округлились очі пацієнтки. – Ви теж збоченець, тільки з медичним дипломом?

Він обережно й швидко зібрав листки докупи та склав на місце. Здавалося, що Ілля наразі сам потребує психіатричної допомоги або хоч якогось адекватного захисту. Він низько опустив свої пухнасті вії й не говорив поки ані слова. Та все ж професія давалася взнаки й медик пояснив:

– Малюнки допомагають мені в роботі. Так я краще концентруюсь на пацієнті й шукаю нові можливості допомогти.

– А скільки у Вас на сьогодні пацієнтів? – посміхнулась розумна Лара.

– Дорослих? Двадцять сім, а що? – тепер він виглядав звичайною обуреною цим допитом людиною.

– Так Ви ще й діточок консультуєте? – продовжувала дивуватися його таланту дівчина.

– Якщо бачу, що можу допомогти? Так.

– Я перепрошую. А можна подивитися малюнки? – настирливо спитала пацієнтка.

– Звичайно, будь ласка, – простягнув їй жовту теку Ілля та, як загнане звірятко, безсило всівся у своє крісло.

Лариса теж сіла поруч і відкрила малюнки. На них вона виглядала так, наче була живою. Здається про свою дитячу мрію лікар не збрехав, бо дійсно мав неймовірний талант художника-графіка. Так, в нього добре виходило залізти в голову пацієнта та впорядкувати там безлад, але й малював він фантастично!

– Ось бачу, що тут не лише я, а й дітки… Але ж це Ви, тільки в дитинстві? – захопливо дивувалася його дару Лариса й розуміла, що він малює свої мрії по пам’яті. Виглядало так, наче його думки ожили й звичайні малюнки, на очах, перетворювались у тривимірні. Ні, це не фантазії хворої пацієнтки. Просто олівець в його руках мав чарівні здібності. Серед графічних робіт був один вид з вікна, скоріше за все його квартири; а ще вулиця з перехожими, тролейбусом і проєкцією будинків вдалині.

Лариса обережно склала його шедеври та підняла вгору брівки:

– Дуже-дуже гарно, лікарю. Ні, дійсно! Але чому я? Що з моїм мозком зовсім погано? То Ви хоч скажіть. Я в денну школу зібралася. Мене до учнів можна пускати, чи ні?

– Ларисо, це дуже гарна звістка! Можна й навіть необхідно. Школа – сама по собі психіатричний заклад, тільки зі здоровими на вигляд людьми. Там Ви відразу забудете всі проблеми та поринете у навчання й кошмар спілкування з однолітками. Чудове рішення і я його підтримую! – зрадів лікар, але на її основне запитання не відповів.

– Знаєте, Ілля, Ви добре допомагаєте нам нещасним повернутися з того світу до нормального життя, але якби стали художником, теж мали б багато прихильників та поціновувачів. Ваші малюнки – живі. Я подивилася на себе збоку й побачила когось дуже гарного. Ви надмірно ідеалізували мій образ. Я ж звичайнісінька та інколи зовсім дурна, – знизала вона плечима і вперше побачила в його очах дивне сяйво.

– Дякую за високу оцінку. Але я нічого не ідеалізував. Я бачу Вас, Ларисо, саме такою. Та й на Андріївському мені сказали, що Ви неповторна... Я там буваю зі своїми роботами, коли є змога. Мені ж теж інколи потрібне переміщення у просторі, – відверто зізнався лікар-психіатр.

– А це вже здається порушення моїх прав! – розсміялася пацієнтка й Ілля точно забув, що він наразі в білому халаті та дивився на неї зачарованим поглядом. А може просто радів своєму успіху, що дівчинка щиро сміється?

– Чому це порушення? Я ж не фото Ваші продаю, а дарую людям свої фантазії. Ви моя муза, якщо хочете. Тільки й усього, – теж розвеселився він. – Перепрошую, Ларисо, але на мене чекає інший пацієнт. Був дуже радий нашому спілкуванню і не ображайтеся за малюнки, вони мене лікують.

– Та хіба за таку красу можна ображатися? Тільки в мене є прохання до Вас, лікарю. Подаруйте музі хоча б одну зі своїх робіт. Я дивитимуся й намагатимусь стати кращою, – він радісно кивнув і Ларочка обрала два гарні ракурси, розпрощалася до нової зустрічі й пішла до маршрутки, на диво піднесена та здорова.

Розділ 7. Гра долі

У під’їзді старого будинку, де він жив, було темно. Віктор повертався додому зі служби доволі пізно і в нього страшенно розколювалась голова. Цілісінький день він ганявся сьогодні за порушниками правопорядку розпеченими дорогами Одеси, але від цього життя в перенасиченому відпочивальниками південному місті, кращим не стало.

Навіть зараз він підсвічував сходи телефоном, бо лампочок і близько не було. Якби сталося диво й вони зненацька з’явились, то все одно ненадовго. Половину миттю порозбивали б підлітки, а іншу - заповзятливі пожильці рознесли б по квартирах. І справа тут не в бідності, а в звичці, що залишилася в народі від попередньої влади: чим гірше, тим краще. І скільки вже років, як та радянщина пішла геть, а звички у людей тримаються незмінні.

Філософ Коршунов вже піднявся на свій четвертий поверх, як десь вище почув слабкий стогін. У сержанта миттю спрацював професійний інстинкт і він опинився поруч з людиною, що лежала на сходовому майданчику. Як же зараз потрібне було яскраве світло, але його немає! Віктор нахилився та посвітив на свою знахідку. То була молода дівчина. Вона прикрила лице рукою й попросила:

– Будь ласка, допоможіть... Мене хтось по голові вдарив.

– Як Ви тут опинились? Чому одна? Піднятися зможете? – вже почав працювати сержант і незнайомка спробувала підвестись.

Це нахабство вже переходило всякі межі! Бити людей по голові майже під дверима помешкання поліціянта... Але ж про це знає тільки місцева громадськість, а на дверях його квартири немає напису: «Увага! Живе страж порядку».

– Я приїхала з Херсону, вступати до Вашого політехнічного. На зупинці побачила оголошення, що тут можна винайняти квартиру. Довго була у виші, поки документи та співбесіда. Ось і прийшла поселятися так пізно, але не встигла. Тепер сумочки немає, а там були всі гроші й картка...

Дівчина заплакала і Коршунов чомусь згадав пригоду з двома дівчатами біля моря та злочинцем, що втік з їх міста так і не отримавши по заслузі. Звісно наразі це були якісь інші тварюки, що підстерігають довірливих абітурієнтів у під’їздах, займаючись «гоп-стопом». А йому сержанту поліції Віктору Коршунову, доля підкинула постраждалу майже під двері власної оселі.

– Тобто Ви навіть не телефонували про наявність житла, а просто пішли за вказаною адресою? – зітхнув він. – Знаєте, я питаю, бо в нашому під’їзді ніхто квартири не здає. Тому це звичайнісінька дешева підстава.

– Ой! – помітила дівчина, що він у формі та трохи заспокоїлась. – Перепрошую, пане поліціянте. Я не відразу зрозуміла, бо в мене перед очима не дуже ясно... Так, я сподівалася тут поселитись, а тепер виходить, що йти мені зовсім нікуди.

– Тоді ходімо до мене. Я живу сам і як Ви розумієте, чіплятися не буду. Професія не дозволяє! До речі, у Вас кров на волоссі. Треба промити та перев’язати. Згодні? – згадав і про власну голову Віктор.

– А хіба в мене є варіанти? Я ж навіть у маршрутці заплатити не зможу. Господи, мама мене вб’є. Поїхала називається екзамени складати, – бідкалася дівчина та притулилася до стіни, щоб не впасти.

Віктор відчинив своє помешкання, повмикав кругом світло та провів гостю до кухні. Потім промив їй рану й змастив йодом. Вона була неглибока, адже били чимось не дуже важким. Можливо кастетом, а жіноче волосся зменшило силу удару. Та й ці покидьки не готові вбивати, вони просто відволікають і грабують.

Тепер він роздивився свою незнайомку. От звідки в нашій країні стільки красивих дівчат? Вони не схожі одна на одну, але неймовірно гарні та особливі! Чомусь Коршунов знову пригадав красуню-киянку, якій нещодавно телефонував, відносно сережок. Віктор вже здав їх знайомому лихварю, а на виручені кошти накупив з напарником солодощів та відвіз до місцевого притулку. Якби та київська принцеса бачила очі місцевих діточок, що накинулись на подарунки, вона була б точно задоволена.

– Вибачайте, це Ви мабуть задумались про те: навіщо впустили мене в дім? – перервала його думки про Ларису нинішня постраждала.

– Зовсім ні. Просто згадав ще одну бідолашну, але то зовсім інша історія. Я навіть не запитав: як Вас звати? Оце такий з мене страж порядку, – посміхнувся господар.

– Стефанія. Матусі дуже подобалась наша українська цілителька, а оскільки мама в мене Марія, то мене вона назвала Стефанією. В школі часто дражнили, але я звикла. Тому просто відгукуюсь на ім’я Стефа. А як Вас звати, рятівнику?

– Переможцем, – пожартував Коршунов. – Вибачте, Віктором мене звати. До речі коли я йшов додому, то мріяв лише про пігулку від головного болю. А тепер нам їх знадобиться дві. Потім будемо пити чай, добре Стефо?

– Добре, Вікторе. Дякую, що не залишили на сходах. Як для своєї роботи, Ви дуже гарна людина. Так мені здається, – сказала дівчина й у сержанта десь по спині пройшовся мороз. Він знову згадав слова киянки Лариси та хоч був незабобонним, наразі подумав, що з ним грається доля.

Розділ 8. Невипадковий збіг

Пройшов рік. Лариса Бабич на відмінно закінчила середню школу, та вступати поки нікуди не збиралась. Серед звичайних шкільних буднів та нормальних веселих учнів – страшна торішня історія пригадувалась все менше. Новий район та люди зробили її світ майже таким, що був до тієї жахливої поїздки.

Та якось мати натякнула дівчині на родинну подорож до Середземного моря й Лариса миттю залилась сльозами:

– Мамо! Як ти можеш? Невже думаєш, що все забулося? Ви собі з татом їдьте до будь-яких морів, але мені це зовсім не треба.

– Вибач, доню! – пригорнула її мати до грудей. – Я не хотіла. Просто думала, що коли ми поїдемо всі разом кудись до Європи, тобі стане краще. Та й від навчання відпочити треба.

– Я ж кажу: коли вам з татом треба - то їдьте. Тільки мене не вмовляйте. Моря я бачити не можу й думаю, що взагалі ніколи більше в нього не зайду. Мені навіть аромат йоду та солі страшний, – відверто зізналася Лариса.

– Добре-добре! Забули, – підняла руки мати, а сама вже знову планувала зателефонувати до лікаря. Пройшов цілий рік, а дитина не може позбавитися тих страхів. Це ж ненормально. От тільки тягнути її до божевільні точно не варто. Потрібно якось інакше підійти до проблеми.

Пані Бабич була жінкою розумною й заповзятливою. Тому нічого не сказала Ларочці й зателефонувала до Іллі. Вона розповіла йому ситуацію, що склалася. А він як почув, то страшенно зрадів. Ні, не тому, що пацієнтка не зовсім одужала, а якраз тому, що він їй потрібен. Здавалося, що молодий психіатр за рік зовсім не забував про красуню-Ларочку. Він порадив нічого не говорити дівчині, просто записав нову адресу Бабичів та почав інколи, наче випадково, кататись повз їхній двір.

Того дня Лариса гуляла у дворі з другом, якого подарували їй на день народження. Хтось розповів батькам, що дівчині стане краще, коли вона почне піклуватися про когось меншого. Так у неї з’явився гарненький кокер спанієль. Він миттю завоював серце Лари та й сам полюбив дівчинку всією своєю собачою душею.

– Вибачте, як ця вулиця називається, не підкажете? – абсолютно спокійно запитав у Лариси молодий чоловік, але його голос здався знайомим.

– Лікарю, що Ви тут робите? – запідозрила вона маму в змові, але чоловік зробив такий здивований вигляд, що Лара повірила.

– Перепрошую... Лариса? А що Ви тут робите, та ще з собачкою? Вийшли заміж у цьому районі? – сумлінно грав професіонал.

– Ілля, Ви жартуєте? Яке заміж? Живемо ми тут усією родиною тепер. А Вас до мене, мабуть, мама викликала? – не стала гратися в піжмурки з ним щира дівчина.

– Та ні. Я їду на виклик ось за цією адресою, – показав запис у телефоні він і було зрозуміло, що прямував лікар явно не до неї. Власне, підготувався психіатр на відмінно!

– А, так це Вам на сусідню вулицю, за рогом. Ну й збіг! Я навіть уявити не могла такого... Фу! Санта, фу! Не бери до рота все, що прийдеться. Потім знову пігулки ковтати будеш, – підняла дівчина на руки песика, а він весело чхнув та винувато пригорнувся до неї.

– Чому Санта? – радісно посміхався з відкритого вікна Ілля.

– Тому, що в мене день народження під новий рік. Ось і подарували. Я назвала Сантою. Йому подобається. Ну, не Джеком же його називати, правда? – зараз, з песиком на руках, Лариса виглядала так гармонійно та мирно, що лікар не зрозумів материних хвилювань. Але бачити красуню він був страшенно радий, незалежно з якого приводу.

– Ясно. Тоді я поїхав, бо на мене чекають. Був радий, що у Вас все добре. Адже добре, Ларо? – не такий вже й простий був цей доктор.

– Як Вам сказати, лікарю? Все в мене добре було, поки навчалась та вигулювала Санту. А нещодавно мама хотіла, щоб ми родиною поїхали до моря... І мене знову перемкнуло. Тепер часто ночами бачу Тамілу: як вона лежить там, на траві. Тоді дихати нормально не можу. Я батькам не казала, а Вам говорю...

– Це вже гірше, Ларисо. Знову треба попрацювати разом. Я можу консультувати Вас не в клініці, а наприклад тут, посеред дворів. Тим більше, що в мене поруч є робота. Ви як, не проти? – ще впевненіше спитав Ілля.

– Та ні! Давайте спробуємо, якщо Вам не важко. А батьків я таки відправлю відпочивати. Вони весь рік працювали не покладаючи рук, щоб мені жилося якомога краще. Я ж все розумію. Ось тільки компанію їм скласти не можу.

– От і домовилися. Тоді чекатиму Вас завтра о десятій он у тому скверику. Добре? – посміхнувся він їй такою щасливою посмішкою, наче Лара згодилась вийти за нього заміж.

Розділ 9. Вирок

Можливо у когось це викличе здивування чи посмішку, але зовсім нещодавно старший сержант Одеської патрульної поліції – Віктор Коршунов став татом! Тоді, рік назад пізнього вечора, доля таки підкинула йому під двері справжній подарунок.

Дівчина з Херсона, що приїхала вступати до відомого одеського вишу – екзамени провалила та інший іспит вона успішно склала. Неймовірно добрий і щирий Віктор запав Стефанії в душу настільки глибоко, що після кількох зварених разом борщів, вони опинилися в одному ліжку.

Після пригоди з двома столичними дівчатами, біля моря, Віктор якийсь час ще згадував красуню-Ларису, але ж вона була недосяжною мрією. А Стефа виявилась простою й доступною, тому вони скоро одружилися й тепер були щасливими батьками манюньої синьоокої дівчинки.

У вільні години молода родина часто гуляла з колясочкою біля моря та мріяла про прекрасне майбутнє. Здавалося Стефа зовсім забула: як пройшло її перше знайомство з південною Пальмірою. Може десь глибоко в душі молода матуся навіть дякувала тим нахабам, що дали їй хибну адресу, пограбували та навіть стукнули по голові. Адже коли б не та пригода: де їй знайти кращого коханого на землі?

І знову на вулицях Одеси було спекотно, бо черговий курортний сезон розпочався гамірно та жваво. Тисячі відпочивальників все прибували на центральний вокзал зі своїми напханими добром валізами, а перевізники та рієлтори працювали безперервно й невтомно.

Віктор заїхав на обід, поцілував дружину, помилувався донечкою та й попрямував знову на службу. Звісно тепер йому хотілося якомога раніше потрапляти додому, але оберігати спокій рідного міста він любив не менше, ніж свою родину. Тому сів за кермо вже підтоптаної на дорогах Тойоти і, в тисячу якийсь раз, відповів:

– Дев’ятка слухає...

З вірним напарником Гошею вони катались до глибокої темряви. Над морем зійшов повний місяць і його доріжка викликала романтичні думки. Раптом знову зашипіла рація. Поліціянти прийняли виклик та поїхали до парку «Перемога». То була не їх юрисдикція, але диспетчер попросила допомогти місцевим патрульним і чоловіки вже кинули авто та зайшли всередину парку.

Це місце відпочивальники обожнювали не лише через довжелезне озеро в центрі, де на воді розташувались кафе й атракціони. Навкруги відчувався особливий спокій та релакс. Старі верби купали свої довгі гілки в озері, а навколо доріжками мирно повзали десятки красивих черепашок. Діти доганяли їх на колінах та пищали від радості, а батьки не заважали цій ідилії. Вони сиділи на зручних лавочках з морозивом у руках та просто вбирали щирість сонячних днів. Але так було вдень, а наразі на лавках більше обіймались закохані парочки.

– Привіт, пацани! Чого викликали? – привіталися патрульні зі знайомим поліцейським нарядом.

– Та вирішили розібратись. Люди сказали, що шастає кущами якийсь молодик та лякає дівчат. Одна кричала наче її ріжуть, а потім втекла так швидко, що спитати нічого не встигли. Ось шукаємо. Парк великий, тому попрохали підкріплення й Ви прибули.

– Колю, воно то так, але ж і на дорозі багато шизиків ганяє. Ну, добре давайте походимо трохи. Може щось і знайдемо, – згодився Віктор.

Центральні алеї, біля озера, були освітлені доволі добре та більш віддалені доріжки не могли похвалитися великою кількістю ліхтарів. Шукати поліціянтам довелося недовго. Скоро під старою вербою вони побачили жінку, кинулись до неї, але то вже було лише тіло жертви. Хоча настільки тепле, що злочин стався десь хвилин десять тому...

Далі події розвивалися, як у бойовику. За деревами майнула висока тінь та зникла в кущах, а потім знову закричала дівчина. І чого вони пруться так глибоко у пітьму та ще й на самоті?

Зловмисник добре прикривався нещасною й поліціянти нічогісінько не могли зробити. Вона верещала, а здоровий дядько волік її далі до мороку.

– Гоша, я трохи обійду його ззаду, а ви тут створюйте більше гамору.

– Вік, може я? У тебе крихітка вдома... Подумай, дурню! – ще просив його напарник, але Віктор згадав торішню пригоду на Дельфіні й у скронях миттю закипіла кров. Професійно тихо він обійшов злочинця поза кущами.

– Залиште дівчину й підніміть руки на потилицю! – щосили кричали поліціянти, але падлюка міцно тримала чергову жертву, а та вже починала хрипіти. Тоді Коршунов наблизився й з силою вдарив злочинця пістолетом по потилиці. Той випустив дівчину, розвернувся наче зомбі, що не відчуває болю та наніс Віктору свій коронний удар в сонячне сплетіння... Сержант відскочив убік та відчув, що задихається, але високий коротко стрижений чоловік йшов на нього й не збирався зупинятись.

Всі поліціянти позаду сволоти вже дістали зброю та, наперебій, намагались зупинити його словами. Але він все насувався на сержанта й знову заніс над ним свої ручища. Віктор вистрелив у повітря й тільки збурив ненормального. Той спробував душити поліціянта й тоді сержант в падінні, вистрелив злочинцю в тулуб. Та здавалося постріл не подіяв на здоровила, він вчепився в Коршунова мертвою хваткою й хрипів наче дикий звір. Патрульному нічого не залишалось, як повторно застосувати зброю, в якості самооборони. Лише після другого пострілу – дикун затих.

Коли серійного вбивцю доставили до моргу, опізнати його запросили старшого лейтенанта карного розшуку Ганну Забродську. Збоченець кардинально змінив зовнішність, але впізнати цю потвору Ганна змогла б і після пластичної операції, та миттю вказала на неспростовний доказ на його плечі, залишений її стилетом минулого року.

Скоро слідчі розкопали інформацію про злочинця і в його історії хвороби було чітко вказано, що він може ставати непередбачуваним та хоче калічити й убивати саме влітку, особливо при повному місяці. Але як він примудрявся гуляти на волі – залишалось загадкою.