Влада Клімова - Гормон щастя, Влада Клімова

Наразі дільничий теж подумки помолився Богу, адже знайшов саме ту людину, котру шукав. Та й бабця була «підкована», бо з фото миттю зрозуміла: що й до чого.

– Ні, Софіє Семенівно. Одна жива. А хто тут є хто? У Вас якісь записи про них залишилися? – як кліщ вчепився в інформацію чоловік.

– Аякже ж! Шо я кого попало в дім пущу? Та ні за які коврижки! Звісно, все є. Я їх паспортні дані відразу на телефон скинула. Це ж дві кияночки були... О, Господи! Так Ви кажете, шо одна вижила? Боже сохрани її! Такі хароші дєвочки...

Оце вже була справжня удача! Дільничий миттю відіслав паспортні дані двох киянок в управління й відчував, що не дарма б’є ноги на землі. Тепер справа зрушила з місця та можна було сповістити батькам у столицю, що сталося з їх нещасними чадами. Можливо, коли до дівчини прибудуть рідні – вона себе згадає?

Виглядала бідолашна вже набагато краще й тепер про неї знали, що це Лариса Бабич, учениця столичного коледжу, а небіжчиця – її давня подружка й сусідка. Дівчата були з хороших родин та поїхали відпочивати до Одеси, зі згоди батьків. Мали при собі невеликі статки та й засмагали собі то на Дельфіні, то на Ланжероні. Жили тихо, без надмірностей.

Але перед самим від’їздом, вони повернулися під ранок та шаліли від щастя, що потрапили до елітного закладу Аркадії – нічного клубу Ібіца й познайомилися там з популярним актором. Подружки відчайдушно розповідали про це Семенівні, але ні його імені, ні зовнішності бабуся описати не могла. Саме з ним киянки планували провести прощальний вечір в Одесі.

Тепер треба було шукати того «актора», бо скоріше за все якась тварюка, що не має ні розуму, ні сумління тягається в районі клубу Ібіца та зманює красивих дівчат. Він не бере прикрас, чи телефонів, а просто знущається з молодих створінь. Скоріше за все від порушень якихось розумових функцій, злочинець повністю втрачає контроль і вбиває...

В управлінні карного розшуку трохи пошукали та й знайшли неймовірно гарну й сміливу оперативницю, яку вирішили відправити в Ібіцу, попрацювати під прикриттям.

Розділ 3. Ханна

Струнка та ясноока випускниця поліційної академії запросто прийшлася б до смаку паскудному злочинцю. Молодший лейтенант Ганна Забродська ненавиділа їх за те, що в дитинстві саме такі варвари заради наживи, залишили її без мами й тата.

До Одеси вона прибула за розподілом вишу і вже встигла успішно попрацювати під прикриттям в кількох операціях. На службу Ганна ходила звісно без форми та часто міняла зачіски й колір волосся. По-перше, це дівчині подобалося; а по-друге, так її важче запам’ятати. Вона була уродженкою Львівщини й добре володіла польською та чеською мовами. Тому за легендою Ханна приїхала до Одеси, як заможна туристка зі Словаччини.

– Dobrý večer! – всілася Ганна за стійкою бару в гарній коротесенькій сукні та навіть трішки засвітила шикарну червону білизну.

Вечір був у самому розпалі й дівчина вдавала, що захмеліла від першого ж коктейлю та почала роздивлятися місцевих хлопців. Ось її запросив потанцювати якийсь фарбований красень, з пірсингом по всьому лицю. Вона цнотливо опускала очі та не давала йому міцно обіймати, саме так привертаючи увагу того, хто як їй здавалося, точно був серед присутніх і вже шукав собі нову жертву.

Інтуїція дівчину не підвела й, коли вона замовила собі другий коктейль, до столика підійшов симпатичний високий чоловік, років двадцяти семи. Він мав гарну статуру й був одягнений у все біле та посміхався щиро, на всі тридцять два зуби, дійсно як голлівудський актор.

– Чи дозволить пані присісти? – вимовив він й награно закинув своє шикарне волосся.

– Nerozumím! – ніжно посміхнулася Ганна й опустила очі.

– О’кей! Це не проблема, – перейшов він на непогану англійську й Ганна зрозуміла, що вона помилилась. Ну, не могла тварюка, що душить дівчат на узбережжі бути ось такою вишуканою.

Бачите, навіть успішним випускницям поліційних вишів, що вже мали справу з різними покидьками здається, що злочинець повинен мати гидкий чи непристойний вигляд. А цей наче й справді зійшов з обкладинки глянцю.

Ганна залюбки поговорила з таким же, як сама туристом про визначні пам’ятки Одеси, потанцювала з ним повільний танець та непомітно у всі очі спостерігала за гостями клубу. Але на сьогоднішньому святі життя не вирізнила серед них, для роботи, жодного.

Зате Артур, так він назвався, вже стискав на столі її ручку та настирливо заглядав у невинні очі молодшого лейтенанта одеського карного розшуку. Він наговорив англійською їй таку купу непристойностей, що Ганна навіть перекладати не намагалась. Але коли вона захотіла попрощатися – чоловік ображено запротестував та просто благав провести з ним ніч.

– Ханно! Ти єдина жінка, що сподобалася мені в цьому місті. Завтра я покидаю Одесу і хотів би провести неймовірну прощальну ніч, саме з тобою...

Ця фраза наче обпекла розум поліціянтки. Адже той гад теж намагався «прощатися» з містом і дівчатами. Хоча це міг бути лише збіг та перевірити вона зобов’язана!

– Артуре! Але я не можу. Я заручена і вдома на мене чекає наречений. Скоро ми одружимося. Це неможливо, я ж католичка, – навіть почервоніла оперативниця.

Після цих її слів з тим Артуром почало діятися щось дивне. Чим більше вона опиралася, тим настирливішим він був. Тепер сумнівів не було: Ганна піймала саме ту «рибу»!

– Ти теж дуже сподобався мені, красеню! Нехай це буде лише один раз і тільки між нами. Ніхто ж не дізнається... – розстібнула вона на літній сукні кілька верхніх ґудзиків так, наче їй було страшенно соромно та спекотно.

Очі збоченця вже горіли хтивим полум’ям і він попросив рахунок. Заплатив за обох та обережно повів Ганну на вихід. Далі сказав, що в нього від почуттів зупиняється серце, тому хоче трохи прогулятися набережною й подихати морським повітрям, а потім він запрошує її у свій шикарний номер.

Десь всередині Ганна закипала справжньою ненавистю та бажала якомога швидше відбити йому щось схоже на чоловіче. Адже Господь не знав, яка тварюка виросте з колись звичайного хлопчика. Та вона трималась трішки сп’янілою й засоромленою... Грала дівчина неймовірно добре й він точно повівся.

Ось вже закінчилася гарна бруківка й парочка попрямувала далі за паркан пляжу. Музику та сміх з нічного клубу ще було чутно, але тут вони були зовсім одні. Саме в цей момент «артист» ненароком схопив Ганну за волосся і почав душити. Та дівчина застосувала один зі стандартних захисних прийомів і вирвалася з рук негідника. Це настільки розлютило злочинця, що він з силою вдарив оперативницю в сонячне сплетіння й на мить Ганна відчула, що захлинається, а збоченець вже намагався повалити її на схил та міцно тримав однією рукою за горло.

Сили звісно були нерівними й тоді з останніх сил поліціянтка висмикнула зі шва на боку тонкий стилет й засадила «актору» якомога глибше в плече. Інакше вона поки не діставала. Хотіла зробити другий удар, але він заревів наче тварина, сильніше придавив її за горло, дико матюкнувся зовсім не по-англійськи, та рвонув у пітьму так швидко, наче за ним гнались з десяток здорових чоловіків.

Оперативниця ще задихалась від удару, але розуміла, що ні наздогнати, ні затримати збоченця сьогодні самостійно вона не зможе. Це був провал операції та приниження її професійної гідності, але Ганна піднялася, тримаючись за паркан та швиденько пішла до світла.

Розділ 4. Чайка

А в лікарню до доньки приїхали схвильовані й збурені горем - батьки Бабичі. Вони плакали та обіймали її, молились Богу, що вона вижила, а ще писали скарги в усі інстанції про те, що місто Одеса несприятливе для туризму та несе загрозу життю відпочивальників.

Звісно одеситам чути таке було дуже образливо, але по даному факту заперечити нічим не могли. Відповідальні посадові особи лише мовчки опускали очі та обіцяли, що обов’язково розберуться в ситуації. Лише один, а саме той вредний капітан-оперативник не витримав звинувачень та гаряче відповів:

– Ой, можна подумати, що у Вас в Києві злочинності менше, ніж в Одесі! Так, вона в нас висока. Але ж саме завдяки отому клятому туризму. Взимку, я навіть з кабінету не виходжу, кросворди розгадувати набридає. А під час туристичного сезону здається, що злочинці з усього світу тільки до нас і пруться...

За той «захист рідного міста» капітан отримав догану від керівництва, але в нього їх теж було хоч греблю гати. Тому шукати нелюда продовжували всі служби та він, наче в морі втопився! Після того, як молодший лейтенант продірявила гаду плече та показала, що крихітні одеситки можуть створювати смертельну небезпеку, навіть таким тваринам, душитель-насильник зник з міста. Це трохи заспокоювало, але ж його схиблений розум виникне десь в іншому краї й почнеться відлік нових жертв. От тільки: як цього не допустити?

Професійний психолог був абсолютно правий і скоро, поруч з батьками, постраждала Лариса Бабич почала пригадувати саму себе, а заодно й страхіття, що з нею сталися. Вона згадала, як той невіглас звернув шию її подружці та кинув, бо вона йому не сподобалась. А все те, що відбувалося з дівчиною далі змушувало її битися в страшній істериці. Виникало питання: може не треба було повертатися пам’яті повністю? От якби людина могла контролювати, що їй пам’ятати, а що забути навік – такий варіант багатьох точно влаштував би!

Тіло дівчини відновилося доволі швидко, але розум НІ. Інколи здавалося, що Лариса зовсім втрачає здоровий глузд. Батьки підписали папери та й забрали дитину до Києва.

Вони щиро сподівалися, що повернення до рідного дому принесе нещасній одужання. Але сусіди вже поховали свою доньку та тепер винуватили родину Бабичів у тому, що саме вони запропонували подружкам поїздку до прекрасної Одеси й навіть спонсорували мандрівку. Родина Бабичів мала непоганий продуктовий бізнес в столиці, а та інша – жила набагато скромніше.

Мама вбитої дівчини проклинала всіх і вся. Звісно її можна було зрозуміти. Ось тільки ті правдиві розповіді на районі несли бідолашній Ларисі «рухливу смерть». Адже тепер кожна собака на вулиці знала, що дівчина сплюндрована якимось негідником і відмити цей жах ні в якій ванні не вийде...

Восени до коледжу Лариса не пішла. Її вже кілька разів вкладали до спеціальної клініки й поки вона приймала ліки – була стабільною. Але як тільки поверталася до звичайного життя, весь час намагалася вкоротити собі віку. Батьки вирішили найняти спеціально підготовлену няню, колишню працівницю внутрішніх органів. І все це виглядало як суцільне страхіття!

Не важко здогадатися, що дівчина була красивою. Можливо саме тому потвора й обрала її для своїх пекельних розваг. Тільки наразі краса Лари танула на очах і вона ставала все більше схожою на штучну ляльку, якій ніщо живе не цікаво.

Якось під час чергових відвідин спецклініки Лариса, на диво щиро, розмовляла з новим лікарем. Психіатрія звісно була частиною його спеціалізації, але молодий чоловік був ще й терапевтом та намагався обрати для пацієнтки більший тонкий підхід лікування.

– Слухайте, лікарю, навіщо Вам витрачати на схиблену стільки часу? – цинічно запитала його Лариса.

– Грубо. Але це моя професія й покликання, якщо хочете. Малим я мріяв стати художником та, коли загинув тато, мама теж хотіла заподіяти собі смерть. Кохання у них було неймовірне. Я виріс, відвідуючи схожий заклад і поклявся, що буду допомагати одужувати людям, у котрих душа болить. Кажуть, що інколи в мене непогано виходить. Я відповів Вам, Ларисо?

Наразі він говорив зовсім не як професійний психіатр, а як нормальна, збурена власним горем людина й на Ларису це подіяло краще за будь-які ліки. В її очах з’явилися сльози, але звичайні, не ті страшні й безпорадні. Просто дівчина відчула, що їй шкода іншу людину.

– Те, що Ви зараз сказали правда, чи лише чергова історія для піддослідної? Чомусь я хочу Вам вірити... – ще більш впевнено вимовила дівчина.

– Повірте, це правда. І Ви для мене не піддослідна, а жива людина, яка потребує допомоги та співчуття. Чомусь же Ви хочете мені вірити? – знизав плечима лікар.

– Як мені називати Вас, художнику у мріях? – спитала Лариса й він навіть дещо посміхнувся.

– Так мене ще ніхто не називав. Звати мене Ілля. Таке звичайне старе ім’я. Ось Ваше, Ларисо, набагато красивіше. Так звали внучку Посейдона й воно світле.

– Бачу, лікарю, у Вас є час на Інтернет? Дякую, що спеціально обійшли дослівний переклад мого імені. Адже я - «чайка». Тобто пряме нагадування про море... Та мені це вже байдуже. Змирилась. Ось тільки життя навколо мене миритися не хоче і це найважче, – доволі вдумливо відповіла йому пацієнтка.

– Ларисо, Ви робите неймовірно успішні кроки до одужання. Це я Вам як професіонал говорю і як звичайна людина. Я дуже радий, що ми йдемо вірним шляхом. А життя? Так воно завжди важке. Просто до нього треба ставитись симетрично і все вийде, – порадив їй лікар.

Розділ 5. Хочу жити

Лара все частіше подумувала відновити навчання в коледжі, але простий спуск в ліфті знову все зіпсував. Бідолашна подружка раніше жила кількома поверхами нижче, тому її мати заскочила до ліфта й, замість привітатися, злісно скрикнула:

– Що, красуне, квітнеш? А моя донечка гниє на кладовищі! Весело тобі?

Всередині Лариси наче щось обірвалося й боляче пронизало все тіло... Вона не відповіла сусідці, а лише мовчки затремтіла та передумала йти по хліб. Знову піднялась у квартиру, зачинилась на всі замки й пішла до кухні, щоб обрати щось найгостріше в домі.

Слова Тамілиної мами миттю перекреслили всі старання молодого психіатра й дівчина знову відчула на горлі залізні ручища збоченця та чітко бачила, як на схилі лежить її подружка, перекручена наче ганчірка...

Забринів телефон, але Ларі наразі було дуже ніколи. Вона хотіла вже взяти ножа, та раптом згадала, що в тумбочці ванної кімнати тато тримає страхітливе старе лезо, що залишилось у спадок від дідуся. Раніше тим жахіттям чоловіки голилися, а тепер інструмент точно допоможе їй швидко опинитися поруч з Тамілою!

Але ж телефонував хтось неймовірно впертий! «Добре, поговорю наостанок з живою людиною та й піду спочивати» - подумала дівчина, а руки трусилися так, що ледве відповіла на виклик.

Дивні бувають збіги у житті! Якби в ліфті їй не зустрілася мати загиблої подружки, то цей дзвінок все одно повернув би її в минуле. Телефонував той поліціянт, що першим прибув до них на допомогу. Він кілька разів відвідував Ларису в одеській лікарні та все випитував: що вона пам’ятає? Ось той слідак, що вів справу приходив лише один раз, хоча розслідування було саме його прямим обов’язком. А цей дивний сержант копав виключно з ненависті до ганебних потвор. Він не виказував їй тоді ніяких знаків уваги, а лише прохав згадувати, тому його номер залишився у Лари в телефоні.

– Слухаю Вас, Вікторе! Ви його знайшли? – з надією засвітились очі постраждалої.

– Вітаю, Ларисо! Ні, на жаль, більше ми його ніде не бачили й не чули. Згинув, падлюка. Та я телефоную не через це. Справу офіційно закрили, а серед речдоказів залишились Ваші сережки. Слідчому байдуже, а я зголосився Вам повернути. Скажіть, будь ласка, адресу.

Це вже точно було занадто! Невже всі люди сьогодні спеціально вирішили її добити? Але ж вона й так згодна піти...

– Дякую, Вікторе, але вони мені не потрібні, – голос Лариси тремтів як і вся вона. – Викиньте їх куди завгодно. Ви ж розумієте, що я їх бачити не зможу... Подаруйте комусь або віддайте на благодійність, тільки мені більше не телефонуйте, добре?

– Боже, який я дурний! Вибачте, будь ласка, я не подумав. Звісно я передам їх на благодійність і Вам надішлю підтвердження. Я розумію, що навіть мій голос нагадує Вам про біду. Я справді не хотів! Ви тільки не впадайте в паніку, бо цим порадуєте ту сволоту, де б вона не була. Просто живіть і намагайтеся забути, – ще й цей почав повторювати те, що Ларисі вже казали тисячу разів. Але одеський поліціянт, наче голос долі дав натяк, чого їй робити не треба. Лара зітхнула та відповіла:

– Забудьте про звіт, я Вам і так вірю. Ви гарна людина, Вікторе. Може колись я сама Вам зателефоную. Робота у Вас важка, але потрібна. Бережіть себе!

На цьому розмова закінчилася й патрульний з Одеси, сам того не розуміючи, зробив набагато більше, ніж всі ліки та психологи разом узяті. Він підсвідомо дав зрозуміти нещасній, що жити вона повинна хоча б на зло тому, що сталося. А ще дуже хочеться дочекатися дзвінка, коли їй сповістять про загибель тієї потвори. Тому вона просто вмилася у ванній кімнаті та навіть не збиралася тепер відчиняти татову тумбочку.

Коли мама заїхала додому подивитись: як почувається донька, Лариса була майже в формі. Вона встигла прийняти необхідні за графіком ліки та дивилась у вікно: як за на дитячому майданчику граються сусідські діти.

– Як ти, моя кицюню? Що сьогодні їла? – поралась мати на кухні.

– Мамо, а в мене до тебе діло є! Знаю, що ми дуже прив’язані до мікрорайону не тільки через дідову квартиру, а й через близькість до точок продажу. Та як ти дивишся на переїзд до іншого району? Туди де нас ніхто не знає. Бо я вже не хочу помирати. Хочу жити й навчатися. Ось тільки тьотю Олю в ліфті бачити не можу...

– Що знову чіплялася? – миттю скипіла мати. – Та я їй очі повидираю! Скільки можна винити тебе в тому, що сталося? Чорт з нею, з квартирою. Нові набагато кращі. Як тільки тато повернеться додому - будемо радитись щодо переїзду. Мені й самій тут гидко. А ти в мене велика розумниця, доню!

Розділ 6. Художник

На сімейній нараді вирішено було залишити не тільки район, а й взагалі лівий берег. Правобережжя Києва рясніло найрізноманітнішими новобудовами, тому вибір житла був фантастичний.

Щаслива рієлторка ганяла по місту, як навіжена, та все показувала Бабичам варіанти квартир. Дивно, але Ларисі сподобався ЖК саме на березі великого озера. Батьки мовчки поглядали на дитину й не розуміли її нової тяги до води. Адже після страшної пригоди в Одесі, вона навіть ванну приймати боялася. Та час ішов і дівчина почала цікавитися навчанням. Самостійно підганяла основні предмети за книжками й за допомогою занять онлайн.

Поруч з тим комплексом, в полі зору, знаходились аж дві звичайні школи й після співбесіди з завучем, для продовження навчання, мама з донькою обрали одну з них.

Тепер учениці одинадцятого класу Ларисі Бабич здавалося, що вона перегорнула нову сторінку та починає жити заново. Перед очима більше не з’являлися старі сусіди й ніхто не дорікав та не посміхався їй вслід. Це дуже допомагало!

На сеанси та обстеження до спецлікарні Лариса їздила регулярно та ніяких особливих зрушень, на краще, не було. Зустрічі з молодим інтерном стали для дівчини майже звичкою й вона заслужено вважала його своїм щирим другом.

Якось по закінченню основної профілактичної бесіди Ілля вже складав її історію до теки та рукавом халата зачепив папери на столі. Додолу посипалися ескізи й готові малюнки простим олівцем. Побаченим Лариса була неймовірно здивована, адже на всіх роботах була саме вона...

– Лікарю, що це? – збуджено округлились очі пацієнтки. – Ви теж збоченець, тільки з медичним дипломом?

Він обережно й швидко зібрав листки докупи та склав на місце. Здавалося, що Ілля наразі сам потребує психіатричної допомоги або хоч якогось адекватного захисту. Він низько опустив свої пухнасті вії й не говорив поки ані слова. Та все ж професія давалася взнаки й медик пояснив:

– Малюнки допомагають мені в роботі. Так я краще концентруюсь на пацієнті й шукаю нові можливості допомогти.