Емілія Дзвінко - Дубинські: Перше Різдво, Емілія Дзвінко

Кирило

Мій різдвяний сніданок розпочинається не з кави, а з неприємного сюрпризу. Йду відчиняти двері з думкою, що це чоловік сестри або бабуся, а там мене чекає задоволений білявчик в шапочці Санти та з горою подарунків в руках.

 –  Привіт! – вітається першим. 

Я незадоволено мовчу. Намагаюся зрозуміти, що він тут робить. Відчуття, наче хтось невдало пожартував. Серйозно, звідки йому взятися у Франції на Різдво? Хочу зачинити двері, а потім відчинити ще раз і не побачити його. Не встигаю перевірити свою теорію, бо позаду показується Роман з такою ж купою пакунків в руках і я розумію, що це не помилка – вони приїхали разом.

– Кириле, вітаю з Різдвом! Ми не з пустими руками, тож не тримай нас так довго на порозі, – бадьорий голос Романа повертає до реальності. Мовчки відходжу вбік і пропускаю їх обидвох в будинок. 

Треба терміново поговорити з Лео. Не збираюся терпіти цього типа у власному будинку!

– Арсене, я така рада тебе бачити, – кидається білявчику в обійми моя дружина. Судячи з її реакції, вона знала про його приїзд. Знала і мені не сказала. Образа миттєво туманить розум. 

–  Ти вагітна?! – дивиться на мою Лео із захопленням. Якого біса він собі таке дозволяє? 

– Вагітніше не буває, –  усміхається Лео. – А ти продовжуєш розбивати дівчачі серця чи вже знайшов ту саму єдину?

– Де вона та єдина? –  демонстративно обертається цей півень, на що Лео знову усміхається. Я мовчки закипаю. 

– Рада, що ти з нами проведеш це Різдво. Воно для нас дуже особливе, правда ж Кириле? –  нарешті згадує про моє існування Лео, підходить ближче та обіймає.

– Ага, особливе! І без тебе ми би ніяк не обійшлися, – не втримуюся від їдкого коментаря. Білявчик  все правильно розуміє.

– Щось не так? – наїжачився, усмішка одразу зникла з його пики. А що він думав, що я мовчки спостерігатиму як він обожнювано дивиться на мою дружину. 

– Кириле? – попереджувально зиркає на мене Лео. Злиться. А що я маю казати? 

– Тату! – дзвінкий голосочок Марка трохи втихомирює напругу між нами і ми замовкаємо. 

Роман бере за одну руку сина, а другою легенько штовхає Арсена у вітальню до всіх. Хоче уникнути конфлікту. Раз такий добрий, то треба було мене спочатку запитати чи хочу я такого гостя на Різдво. От і проблем би не було.

– Кириле, що з тобою? – Лео ставить руки в боки. Мовою її тіла це означає, що вона сильно розлючена. Зазвичай в таких випадках я даю їй виговоритися, слухаю, а якщо винен, то прошу вибачення, обіймаю і цілую. Але не сьогодні.

– Ти зараз серйозно? – закипаю.

– Чому ти нагрубив Арсену? – продовжує Лео.

–  Я нагрубив чоловіку, який припхався без запрошення до мене в будинок і закохано дивився на мою вагітну дружину. А моя кохана дружина, до всього чомусь не сказала мені про приїзд такого важливого гостя. Як по-твоєму я маю почуватися?

– Про «закохано дивився» ти явно перебільшуєш, –  відповідає Лео, наче справді не бачить ніякої проблеми, –  Я забула тобі сказати вчора, бо заговорилася з Кітті допізна, а все інше вилетіло з голови.

– А раніше чому не сказала?

– Бо сама дізналася лише вчора, – пояснює Лео. 

– І як так сталося, що він тут? 

– У Арсена були справи з Романом і той, щоб не залишати його самого на Різдво запросив його до нас. Поліна і я - не проти.

– Круто, – дратуюся ще більше. – Виходить знали всі, крім мене.

– Кириле, я не бачу проблеми в тому, щоб Арсен лишився в нас на свята. 

– А я бачу і не планую святкувати з ним Різдво, –  промовляю різкіше ніж планував. Лео засмучується, а мене миттєво сковує почуття провини. Не так я планував провести сьогоднішній день.

– Він мій гість, якщо ти не хочеш святкувати Різдво з ним, то і зі мною можеш не святкувати. - вороже налаштована Лео. - Як варіант, можеш викликати нам таксі і ми поїдемо з Арсеном в найближчу кав'ярню. Посидимо трохи з ним і поговоримо про життя, раз не можу собі таке дозволити в своєму домі.

– Кав'ярні сьогодні закриті! – випалюю перше, що прийшло в голову. 

– Прекрасно, значить ти подумки вже розглядав цю можливість, – на очах Лео з'являються сльози. Це той момент, коли я вже готовий згодитися на будь-який варіант, аби вона не плакала через мене. 

– Лео! – підходжу до неї ближче і намагаюся обійняти її, але вона мене відштовхує. Розвертається і заходить всередину до всіх. 

Я вилітаю на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям і трішки втихомирити свої емоції. Топчу сніг на одному місці і ловлю ротом сніжинки, а якби не той Арсен, то міг би сидіти на диванчику і обіймати Лео. Просто суперське Різдво, краще й не придумаєш.

– І що це було? – підходить до мене ближче Борис.

– Ти про що? 

– Виглядаєш злий наче чорт, – друг робить мені "комплімент".

– Почуваюся так само, як і виглядаю. 

– Тільки не кажи, що ти ревнуєш Лео до білявчика, – вгадує причину Борис.

–  Невже я такий передбачуваний?

– У всьому, що стосується Лео, так, ти дуже передбачуваний. 

– І щоб ти зробив на моєму місці? – питаю в Бориса. 

– Варіант натовкти пику або вигнати його з будинку одразу відкинь – це точно не найкраще рішення. 

– А по-моєму нормальне рішення, – перебиваю друга. 

– Ти часом буваєш таким відбитим на голову, – регоче Борис. 

– Згадай себе у стані ревнощів! – не втримуюся, заражаюся сміхом друга.

– Слухай, якщо серйозно, то у Лео був шанс обрати його, але вона не скористалася ним, навіть тоді коли у вас були фіктивні стосунки. Тож добре подумай чи варто тобі справді так реагувати на цього типа. А ще вибачся перед Лео, бо вона виглядає засмученою.

– Дякую тобі за підтримку,  – плескаю Бориса по плечу. – Зараз буду рятувати своє Різдво.

– Чим тобі не сюжет для фільму, – продовжує реготати Борис.

– Сподіваюся, що в нас буде фільм зі щасливим кінцем.

– А це вже залежить від тебе, друже!