Крістіна Жиглата - Забути її..., Крістіна Жиглата

Розділ 2

 

 

Ми попрощалися. Айлін дуже плакала і довго не хотіла відпускати мене, вчепившись у мене мертвою хваткою… Але мені довелося піти. Відірвати її від себе та піти. Просто тому, що самому було тяжко.

За ворота інтернату я вийшов із тяжкою душею.

Пригніченість - це все, що я відчував тоді, тому що мене долало жахливе передчуття, що я бачу Айлін востаннє.

Прогнавши ці погані думки, я закидаю рюкзак на плече, востаннє дивлюся на місце, яке було моїм домом багато років, а потім йду…

Переходжу через дорогу, а там уже хлопці чекають на старенькому Жигулі.

Зустрічають вони мене звісно знатно: кричать, свистять, сигналять… Радіють моєму визволенню. Адже для них інтернат – справжня тюрма.

Втім, як і для мене!

Посмішка сама собою виникає на моєму обличчі, і я відволікаюся від поганих думок.

Тепер все залежить тільки від мене. Потрібно заспокоїтися, зібратися з думками та здійснити задумане. Чим швидше я досягну своїх цілей, чим швидше заберу Айлін і Дашку з інтернату.

Поки я не знав як забиратиму їх… Але я готовий був навіть вкрасти дівчаток, щоб витягти з того пекла (якщо знадобиться).

Я – хлопець, і зміг вижити в цьому пеклі, а ось Айлін та її ще зовсім маленька сестричка, навряд чи зможуть пристосуватися чи на рівних воювати з рештою.

Я вижив, бо ніколи нікому не заглядав у рота, не чекав поблажок, жалю чи допомоги… Все сам. Все через силу, бійки, кров. Інакше ніяк.

Айлін – дівчинка… Занадто тендітна та вразлива… Не для цього інтернату, тому її там просто живцем з'їдять. Без мене та мого захисту – поготів.

Але поки з нею був Марк і Влас, я був спокійний. Але незабаром і у моїх друзів випуск.

Рік. У мене є лише рік. Але я планував забрати їх раніше, щоби мені це не коштувало. Я дав слово.

- Ну, з визволенням тебе, дружбан! – радісно крикнув Іван, з яким ми товаришуємо вже п'ять років. Він уклав мене в міцні обійми і дружньо поплескав по спині.

Далі мене привітали  Ігор та Влад.

Ігор, Влад та Іван – хлопці з вулиці. У них була своя зграя, яка працювала на Чорного.

Чорний – місцевий бандит, який займався розбоєм, і пограбуванням за рахунок таких хлопців як мої вуличні друзі.

Я теж іноді підробляв у Чорного, але це було виключно рідко. Тому що наді мною (хоч якийсь) але все ж таки був контроль старшини інтернату.

Я дізнався про Чорного п'ять років тому. Тоді я почав ночами тікати з інтернату і лазити містом. Хлопці Чорного навчили мене всяким вуличним премудростям, спритності рук та бійкам. Я не тільки крав, а й бився за гроші, вперше відчувши, що таке, мати свободу та якусь владу.

Далі все закрутилося з неймовірною швидкістю. Я став одним із найвправніших хлопців Чорного. Він не раз пропонував мені приєднатися до нього на постійній основі (тобто втекти з інтернату та вступити до його банди). Але я не погодився... По зрозумілим причинам.

Тоді вже в інтернаті з'явилася Айлін, і я не зміг її покинути.

І якби не ця дівчинка, то звичайно, я погодився б на всі пропозиції Чорного, що означає – давно очорнив свої руки всякими брудними справами. А він пропонував мені чимало: стати його компаньйоном, правою рукою, братом! А це гроші, влада, власна територія та популярність серед дрібних зграйок, яка на той момент тільки набирала свої оберти!

Зараз Чорний той тип, якого багато хто шанує і боїться. Він займається поганими справами, і в його руках крутяться великі гроші. А це саме те, що мені потрібно було – швидкий і легкий заробіток. Нехай і протизаконним шляхом.

Заради Айлін…

- І куди тепер, Касс? - запитує Ігор. - Які плани?

Касс або Каспер – моя вулична кличка, яка приклеїлася до мене через моє прізвище – Касперський. Це моє  несправжнє прізвище, яке мені просто вигадали і записали в документи, коли мене оформляли в дитячий будинок. Так вона й залишилася зі мною, бо хто я насправді так ніхто й не дізнався.

Так, якщо так подумати… То ніхто цього особливо й не дізнавався!

Нікому це не потрібно.

Ніхто не захотів втрачати свої гроші, час і сили на пошуки батьків дитини, яку просто, по суті, викинули.

- Поїдемо на хату... Гульнемо! - загнув своє Іван, застрибуючи в машину.

- Гульнемо потім. Зараз мені потрібно до Чорного. Відвезіть мене до нього, - сказав, теж займаючи своє місце в автомобілі.

Влад врубав музику на всю, завів двигун і дав по газах, піднімаючи за нами хмару пилу та бруду.

Я востаннє кинув погляд на інтернат, і ми помчали геть.

Моє вільне, вуличне життя почалося з цього моменту.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍