Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Забути її..., Крістіна Жиглата 📚 - Українською

Крістіна Жиглата - Забути її..., Крістіна Жиглата

86
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Забути її..." автора Крістіна Жиглата. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Забути її..., Крістіна Жиглата» була написана автором - Крістіна Жиглата. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Забути її..., Крістіна Жиглата" в соціальних мережах: 
- Скажи, як ти опинився в інтернаті?–поцікавилася Айлін, опустивши погляд у підлогу. - Мене знайшли, в розбитій машині...Мені було чотири роки. Поруч зі мною знаходилась поранена жінка, яка невдовзі померла в лікарні, - відповідаю те, що запам'яталося з дитинства.-А що стосується тебе? Чому ти тут? -запитую, хоча мені було відомо про те, що вітчим Айлін вбив її матір і за це опинився за ґратами. Самій Айлін він залишив на нозі величезний шрам, який знаходився трохи вище коліна. Це було ножове. - У мене теж нікого не лишилося...Окрім сестри. Тітці ми не потрібні, - жалібно сказала вона і на її очах знову виступили сльози. -Ось і ти йдеш… *** Ми познайомилися в інтернаті… Інтернат нас і розлучив. Я хотів допомогти цій дівчинці...Дав слово, що подбаю про неї.Але життя внесло свої корективи...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 14
Перейти на сторінку:
Розділ 1

 

Ноа.

 

– Скажи, як ти опинився тут, в інтернаті? – поцікавилася Айлін, опустивши погляд у підлогу.

Ми сиділи на сходах старої кочегарки і вперше за довгий час нормально розмовляли.

Ми ніколи не говорили про це, про особисте… Бо якось  було не до цього. Але сьогодні настав час. Мені виповнилося вісімнадцять, і я залишав стіни інтернату. І Айлін теж залишав.

Що це означало для самої дівчинки… Та все!

Відколи Айлін потрапила сюди, а це було три роки тому, я став для неї захистом і опорою. Спочатку, мені просто було шкода її, адже вона здавалася такою крихітною, маленькою, беззахисною… А потім у нас з'явився якийсь зв'язок… Я бачив у ній рідну душу, дорогого мені чоловічка і завжди ставився як до сестри.

Айлін була єдиною дівчинкою, яку я підпускав до себе так близько. Весь час я проводив з хлопцями, такими ж безшабашними як я.

Вижити в інтернаті нелегко, особливо якщо ти слабкий духом, тому мені довелося робити багато поганих вчинків, щоб зарекомендувати себе тут належним чином, і дати зрозуміти всім, що дориватися до мене – загрожує жахливими наслідками. Навіть для самих вихователів чи директора.

У мене тут було своє місце та своя влада, яку я вигризав собі зубами.

Зачатки лідерства з'явилися у мене ще з дрібного віку... І, звичайно, це на багатьох вплинуло. Мене боялися, поважали, а деякі навіть прихилялися переді мною, тому те, що я залишав інтернат, для багатьох було полегшенням і спасінням.

Я і сам не горів бажання тут залишатися, але мене хвилювала доля Айлін... Без мене її тут можуть ображати, не дивлячись на те, що я дав потрібну команду своїм друзям (які були молодші за мене на рік чи два), захищати її за всяку ціну.

Айлін не була створена для такого місця… Занадто маленька і полохлива, щоб захистити себе. І мене це завжди турбувало.

Але, на жаль, я не міг вплинути на ситуацію. Хоча обмірковував безліч можливих варіантів. Саме про це я й хотів поговорити з дівчинкою, відкликавши її подалі від усіх.

Айлін уже знала, що я йду, тож прийшла до мене на зустріч зі сльозами на очах. За три роки нашої дружби вона теж до мене звикла і прив'язалася.

Але коли ми все ж таки виявилися наодинці, я не знав з чого почати, що говорити і як з нею говорити. Вперше так розгубився, коли побачив, як вона плаче через мене.

Тоді дівчинка і заговорила першою, поставивши це дивне запитання: як я опинився в інтернаті...

Я задумався, повертаючись думками в минуле, і відповів:

- Мене знайшли, в розбитій машині... Недалеко від польського кордону. Мені було чотири роки. Поруч зі мною знаходилася поранена жінка, яка невдовзі померла в лікарні, - відповідаю те, що запам'яталося з дитинства.

- Тобто ти не знаєш, хто були твої батьки? - запитала вона.

- Я навіть не знаю, якої я національності, - посміхнувся. Пожартував. Мені не хотілося говорити про те, що сталося. Але я не міг відмовити Айлін. Коли я розповідав їй про себе, вона вже не плакала.

- Не знаєш ..., - Не розуміла вона.

- Ім'я - Ноа, явно іноземне, - відповів я байдуже. – Але мені його залишили, бо я постійно його називав. До того ж, коли мене знайшли, я розмовляв іншою мовою…

- І як же ти опинився біля кордону? - запитала вона, і я байдуже знизав плечима. Мені вже було однаково. - Хто була та жінка? – все не вгамувалася Айлін. - Може твоя мама?

Ніхто не міг зрозуміти, звідки я взявся і що сталося. Ні в мене, ні в загиблої жінки не було жодних документів. Мене ніхто не шукав, і моїх батьків теж не могли знайти, бо не було жодних зачіпок про те, хто я. Єдине, що пов'язувало мене з минулим, це татуювання на внутрішній стороні зап'ястя. Це татуювання було у вигляді якоїсь печатки, із зображенням змії, великих літер «НК» та з якимись дивними написами-ієрогліфами по колу.

Але ніхто не вникав у суть цієї мітки, вважаючи, що мені її зробили якісь хворі на голову люди. Не міг же я народитися з нею! А маленька дитина з тату – не звичайне явище.

Сам же я сприймав це татуювання як  якесь клеймо, яким позначають худобу… Не більше. Тому не пишався нею і постійно приховував за широким шкіряним браслетом, який сам сплів ще в десять років.

Я не відповів Айлін, вирішивши швидко змінити тему розмови. Не люблю повертатися в минуле і згадувати те, крихітне, що залишалося в пам'яті.

- А що стосується тебе?.. - запитав я, хоч і так багато знав про неї.

Мені було відомо що вітчим Айлін убив її матір і за це опинився за ґратами. Самій Айлін він залишив на нозі величезний шрам, який знаходився трохи вище  коліна. Це було ножове.

Айлін ніколи нікому не показувала цей шрам, бо вважала його потворним, але я бачив, як він виглядає на фотографії, у документах, які одного разу стягнув з кабінету директора. Саме звідти я дізнався і про сестру Айлін, яка знаходиться в іншому дитячому будинку і якій на цей день лише п'ять років. А так само про тітку, яка відмовилася від них…

- Чому ти тут? – додав.

Айлін відвернулась і почала нервово смикати край сукні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забути її..., Крістіна Жиглата», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забути її..., Крістіна Жиглата"