Крістіна Жиглата - Забути її..., Крістіна Жиглата

- У мене теж нікого не лишилося... Окрім сестри. Тітці ми не потрібні, - жалібно сказала вона і на її очах знову виступили сльози.

Я важко зітхнув. Боляче… Боляче за неї. Адже вона пережила пекло… Ще зовсім маленькою. А родичі є, але не хочуть дбати про них. Відмовилися.

Мені так хотілося допомогти їй… їм. Але що я міг, коли в самого за душею ні гроша?

- Ось і ти йдеш, - раптом каже вона, змушуючи з болем стиснути моє серце.

- Я хотів би забрати тебе з собою, але…

- Я тобі не потрібна, - додала вона.

- Не кажи дурниць, Айлін! Ти мені як сестра, і я переживаю за тебе. Але, у мене поки що немає нічого… Мені потрібен час, щоб вирішити питання з житлом та роботою. А ти… Ти можеш потрапити до хороших рук. Тебе ще можуть удочерити добрі люди, які дадуть тобі все необхідне.

- Я не хочу розлучатися із сестрою… Та й кому я потрібна, така потвора! - кинула вона емоційно, показуючи мені свій шрам на нозі. Вперше.

Біль у її голосі виразно відчувався і мені.

Я взяв її за руку і лагідно посміхнувся.

- Це не потворний шрам... Його легко можна позбутися або закрити татуюванням, - кажу їй, і вона обдаровує мене уважним поглядом.

- Тому на тобі так багато татуювань? Все це шрами? - здивувалася вона.

- Ні, але є й шрами, - відповів ухильно. – А твій, можна сховати… Коли підростеш.

- Немає такого татуювання, яким можна сховати цей жах, - кинула вона безнадійно.

- Є, - не погодився я, виймаючи зі свого рюкзака блокнот, у якому робив замальовки. Іноді я любив усамітнитися і помалювати в тиші, тому за кілька років мій блокнот був переповнений різними абстракціями, портретами та іншою дрібницею.

Коли я заговорив про татуювання для Айлін, то відразу згадав одну квітку, яку намалював вже дуже давно. Знайшовши потрібну сторінку в блокноті, я обережно вирвав її та простягнув листок дівчинці.

- Ось… Як тобі таке? - запитав, помітивши з яким захопленням Айлін подивилася на малюнок. – Можна буде використати його…

- Мені подобається, - сказала вона натхненно, повертаючи мені малюнок.

– Ні. Залиш собі. Це подарунок. На пам'ять…

Дівчинка посміхнулася мені, склала листок і сховала його в кишеню. Після чого знову подивилася на мене і сумно повторила:

- На згадку... Значить, ти прощаєшся назавжди і ми більше не побачимось?

Я відвів погляд убік і задумався про те, що я міг зробити, щоб допомогти Айлін та її сестрі.

Так, держава мені виділила кімнату, подбала про документи, вступу на якогось там плиточника-облицювальника… Але все це не викликало в мене особливого оптимізму.

Кімнату треба було ділити на трьох хлопців, таких як і я, а навчання… Це точно не найкращі перспективи для хорошого майбутнього.

А я не той, хто задовольнятиметься малим.

Мені потрібні гроші. Багато. Мені потрібна була власна справа. Влада. Все те, що дозволило б мені нормально жити, а  не існувати. І тепер, щоб досягти цього швидше, я мав стимул. Айлін та її сестра.

Я мушу їм допомогти. Хочу допомогти.

Тому знайду вихід і вирішу все… Але Айлін та Дашу я витягну з цієї клітки.

Поки я думав про це, дівчинка зробила свої висновки. Вона подумала, що це кінець. Ми справді прощаємось назавжди.

Взявши мене за руку, Айлін знову гірко заплакала.

- Ноа, будь ласка… Не залишай мене тут. Забери нас із собою! – просила вона, розриваючись у риданнях. – Я боюся бути тут без тебе… Я боюся, що не впораюся…

- Припини, плакати Айлін... Я і не думав вас залишати. Але мені потрібен час, щоб все вирішити. Я піду, щоб знайти для нас дім та гроші. А потім повернуся за вами і заберу…

Очі дівчинки засяяли щастям. Вона мені вірила.

- Обіцяєш? - запитала, і я ствердно кивнув.

- Даю слово. Я повернуся за тобою та заберу! А поки мене не буде, про тебе подбає Марк та Влас. Вони будуть моїми очима та вухами… Вони будуть твоїм захистом та опорою. Ти можеш вірити їм і ні про що не турбуйся.