Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

Чи хочете ви стати справжнім лицарем?
Колись Європа мала свої канони, зразки, ідеали, ба навіть рецепти для справжнього лицаря. Так то ж Європа — скажете ви. І будете неправі. Тому що усі ці правила не впали з неба, а були вироблені такими самими людьми, як ми з вами. Адже нашим предкам доводилося битися з ворогами, які не знали законів, окрім закону зради, не відали канонів, які б не вимагали поживи, не приймали ідеалу, вищого над власну шкіру…
Ось саме у такий час молодому лицареві Боброку довелося стати володарем. Та ще й напередодні великої війни, коли мирне співіснування племен балансувало на тонесенькій павутинці. Якщо ви прочитали першу частину трилогії «Двобій з тінню», на вас чекає продовження пригод у знайомому вже світі Давньої Русі, якщо ж ні, то знайомство з відчайдушними хлопцями Сашком, Тимком та Зейнулою гарантує вам занурення у захопливий вир пригод, битв та військових хитрощів. Спробуйте вижити і перемогти разом із друзями!

Водяний пацюк повів себе розважливо і навіть розумно. Помітивши Тимка, він не дременув у комиші і не вишкірився, аби налякати. Ні, він поглянув на Тимка так, ніби хотів сказати: «А я й не знав, що на цьому острові вже є хазяїн. Шкода, але нічого не поробиш: доведеться шукати інше місце», — і повагом зійшов у воду.

Тимко задивився на довгі водяні вуса, що безшелесно розходилися за пацюком. Ич, всього лише кілька днів, як вони не зустрічалися тут із Зейнулою, а всіляка болотяна звірина знову починає вважати острівець своєю власністю.

Хлопець звичним рухом збив п’явку, що присмокталася було до литки і нетерпляче позирнув у бік протічка, звідкіля зазвичай з’являвся Зейнула. І де це він запропав? Тимко аж крутився з нетерплячки, так йому хотілося розповісти товаришеві, що сталося у Воронівці за ці дні, коли вони не бачилися.

Тимко сидів на кормі, ганяв п’явок, рахував качки, що випливали на чистоводдя. Він навіть пробував насвистувати — проте тривожні думки все щільніше обсідали його. Напевно, із Зейнулою щось трапилося.

І не лише з ним.[1]

Якби місяць тому Тимкові сказали, що він заприятелює зі справжнім руським князем, — він сприйняв би це за дурний жарт. Бо з того часу як прийшли татари, ніхто з воронівських жителів не бачив жодного князя. Кажуть, всі вони загинули у битвах з ординцями або втекли за прип’ятські болота, полишивши своїх підданих на поталу чужинцям.

А тепер один з них — Дмитро Боброк — повернувся. Молодий князь опинився у цих місцях не власною волею: за те, що не захотів стати поплічником татарським мстивий хан Солтан спалив його рідних, а самого Боброка намагався захопити у полон. Багато днів тікав молодий князь з друзями, і коли вже не сподівався на порятунок — раптом налетів загін бродників, перебили бродники татар… та не заради допомоги, а щоб вигідніше продати сміливця його ж таки ворогові-хану.

Але удача була на стороні князя. Малий перевізників небіж Сашко допоміг Дмитрові втекти від розбійників, а Тимко з батьком прихистили його у воронівському лісі. Дмитро ж, одужавши, не залишився у боргу перед своїми рятівниками: вбивши підступного Гирича, він став на чолі бродницької ватаги, яка допомогла воронівцям вперше за п’ятдесят літ перемогти у звитяжному кулачному бою найсильніших батирів придніпровської орди.

Звісно, татарські верховоди — передусім Хасан-бек, володар горошинського улусу, його син Черкиз та слуга Сабир, яким добряче дісталося в потішному бойовиську, — воронівцям цього не подарували, а тому влаштували розбишацький напад на село. Не дуже-то й хотіли присульські татари нападати на своїх сусідів, з якими так багато років жили у мирі та злагоді, а дехто навіть і породичалися між собою, проте Хасан-бекові було байдуже до того. І мабуть, справді сталося б лихо, якби не хлопчик з горошинського аулу, найліпший Тимків друг Зейнула. Він повідомив про напад, і коли татари налетіли на Воронівку — назустріч їм вийшов озброєний загін на чолі зі старостою Коцюбою та князем Боброком.

Це було нечувано — вперше за всі роки татарського панування русичі взялися за мечі. І татари відступили.

І ось тепер Тимко чекає на Зейнулу в умовленому місці, аби розповісти всі новини, а заодно про те, що їхній Дмитро є справдешнім руським князем, і сам великий князь литовський і руський Ольгерд віддав йому у володіння дідизну — канівську землю…

Та чомусь дуже довго не йде Зейнула, хоча він не з тих, хто примушує довго чекати на себе. Може, ним щось трапилося? Недарма Тимків батько, коли всі раділи з перемоги, місця собі не знаходив:

— Коли б це та не окошилося на сватові та його сім’ї, — не раз повторював він. — Адже й сліпому видно, що хтось попередив нас про той напад, добра б їм не було!

І від тих слів у Тимка тривожно стискувалося серце. А раптом батько і справді має рацію?

Врешті, Тимко зважився. Проточком дістався горошинського берега і обережно визирнув із рогози.

Зейнули ніде не було видно. Отари теж. Над степом панувала незвичайна тиша.

Аулу теж не було і більшість юрт валялося на землі, а біля інших метушливо бігали невиразні з такої відстані постаті. Час від часу вітерець повівав з того боку, і тоді чулося розпачливе жіноче голосіння і стривожений гавкіт аульських собак. Навколо аулу маячили постаті верхових, котрі незворушно спостерігали за цим рейвахом.

Вдалині, на самому краєчку виднокола, виднілися темні малорухомі плями. Уважно придивившись, Тимко розпізнав у них отари овець, гурти корів і кінські табуни. Між ними гасали верхові, і все це повільно, начебто неохоче рухалося за Високу могилу і щезало за обрієм.

У Тимка похололо в грудях. Сумніву не було: горошинський аул чомусь переселявся на інше місце. Але куди? І чому Зейнула не сповістив про це? Втім, якби він мав можливість це зробити, то зробив би обов’язково.

Проте не