Адалін Черно - Дозволь бути поруч, Адалін Черно

Глава 2

— Що там, Маришо? Коли знімки будуть готові?

Голос Макара звучить трохи втомлено. Він притримує телефон плечем, а сам розглядає мій рентгенівський знімок. Відкладає його убік, опускає голову і проводить по повіках та переніссі пальцями.

— Добре, зрозумів. Чекаємо.

— Ще немає? — обережно уточнюю.

— Ні.

— Ти впевнений, що зможеш оперувати?

Запитувати таке в колишнього, звісно, неприємно, але якби на його місці був будь-який інший хірург, я запитала б те саме. О першій годині ночі першого січня тверезими залишаються тільки хворі виразкою й закодовані. Навіть від чергового лікаря, котрий мене оглядав, тхнуло перегаром.

— Натякаєш, що я прийшов на роботу п’яним? — з усмішкою запитує Ізмайлов.

— Адже свято, а ти…

— А я випив півпляшки віскаря, взяв слухавку, хоч знав, що дзвонять із роботи, сів за кермо і примчав сюди, збиваючи дорогою смітники, як кеглі. Протверезів практично перед кабінетом і сподіваюся, коли штопатиму твій ніс, рука не здригнеться.

Він говорить цілком спокійно й уважно мене розглядає злегка примруженими очима. Під його пильним поглядом раптом стає ніяково, і я відводжу погляд. Про що я тільки думала? Хіба лікаря напідпитку допустять до роботи? Я починаю себе заспокоювати, але згадую того лікаря в приймальні. Адже він працює. І, напевно, надає першу допомогу пацієнтам. А від нього тхне.

Ізмайлов підіймається з крісла і йде до дверей. Я хочу покликати його й перепросити, але прикушую язика. З чого б мені вибачатися? Моє питання — не більше, ніж звичайне занепокоєння своїм здоров’ям.

Гучний стукіт зачинених дверей змушує мене здригнутися. Я залишаюся в кабінеті сама. Цікаво, операцію можна перенести на завтра чи обов’язково шити сьогодні?

Я почуваюся виснаженою і втомленою. До зустрічі з Ізмайловим я гнала від себе думки про те, що все, що сталося, ніби м’яко натякає на те, що мені варто якомога швидше їхати назад. Зустріч із Макаром змусила мене в цьому переконатися. Таких збігів просто не буває: величезні борги, неможливість залишити країну, подарунок, який так і не доставили до обумовленого часу. Мені довелося купити синові зовсім іншу іграшку буквально за кілька годин до Нового року. І, мов вишенька на торті, моє розсічене чоло і зламаний ніс.

Ізмайлов повертається хвилин за п’ять у компанії низькорослої, трохи повненької дівчини. Вона несе великий знімок. Певне, готове моє КТ.

— З кістками черепа все гаразд, — повідомляє Макар. — Однак почекати все одно доведеться. Моєму анестезіологу їхати з дачі. Це щонайменше година нашими заметами. Болить дуже?

— Не болить.

— Макаре Ігнатовичу, може, під місцевим? — подає голос дівчина в халаті.

Я про неї й забула зовсім, задивившись на мого хірурга-пластика. Ось чому життя така несправедлива річ? Чому саме я — покинута жертва — зараз маю виглядати, як побита собака. А він — бездушна скотина — такий гарний, що погляд відвести неможливо.

— Виключено, — відкидає її пропозицію Макар, викликаючи в мене видих полегшення.

Я страшенно боюся болю й варто мені тільки уявити, що шитимуть без нормального наркозу, як хочеться втекти, так і не отримавши допомогу.

— Ірина Юріївна приїде не скоро, — намагається вмовити його дівчина.

Вона хмуриться, ніби не розуміє причин його відмови. Коли Макар переводить на неї погляд, медсестричка червоніє та відвертається, киваючи. Суперечити більше не наважується.

— Я буду за кілька хвилин, оброби поки що рани, щоб не було інфекції.

— Так обробляли вже.

— Ще раз, Марино! — наказує.

Ми з нею залишаємось наодинці. Вона підходить до столу, бере вату та пляшечку з антисептиком і зупиняється за крок від мене.

— Трохи пощипуватиме.

— Добре.

Ледве утримуюся від зойку, коли моїх ран торкається ватяний диск. Пече сильно, хоча мені обіцяли трохи. Впиваюся руками в канапу, на якій сиджу. Щоб трохи відвернути себе, вирішую зав’язати розмову.

— Макар він… хороший лікар?

— Макар Ігнатович? — наче поправляє мене дівчина. — Найкращий з усіх. А що? Хвилюєтеся?

— Трохи, — зізнаюся. — Свята, знаєте. Не хотілося б стати жертвою хірурга напідпитку.

— Макар Гнатович не п’є, — сухо каже вона. — Принаймні я ніколи не бачила його п’яним, а він у нас, повірте, на такі свята постійно приїжджає. Єдиний з усіх готовий надати допомогу будь-якої хвилини.

— Ну знаєте… те, що він тримається на ногах, ще не означає, що не п’є.

Образ Макара шестирічної давності аж ніяк не збігається з тим описом, який йому дає Марина. Ладен надати допомогу будь-якої хвилини? Ізмайлов, якого я знала, міг без затинки полізти в бійку, щоб відстояти себе. Звідки така самовідданість?

— Дурниці не кажіть, — обрубує Марина. — І Макара Ігнатовича не здумайте ображати розпитуваннями. Він це ненавидить. Алкоголь під час роботи в нас під суворою забороною. Якщо Макар Ігнатович побачить — може дійти до звільнення,

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍