Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

Тим часом підбіг хлопець у наручній пов’язці — він прикотив інвалідне крісло, щоби підвезти Алісу до пункту митного контролю перед посадкою. Інцидент було вичерпано. Я помахав рукою собаці, який невідривно дивився на мене, трохи похиливши голову в бік — ніби не розуміючи, чому, врятувавши їх, я одразу йду геть.

У ваганнях вибору між почуттям ностальгії і духом суперництва, я повернувся до зеленого диліжансу, де на мене, вперши руки в боки, чекав начальник.

— Де Фреж, якого біса ви залишили робоче місце?!

Приставивши пальця до його беджа, я із викликом відповів:

— Ви маєте мені дякувати: якби я цього не зробив, нас звинуватили б у відмові допомогти пасажирові і це погано позначилося б на іміджі фірми. Хто наступний? — вигукнув я, обійшовши начальника, в бік черги, що злякано відступила на крок.

Три розряди з різних бойових мистецтв додавали мені фізично переконливого авторитету — зазвичай я цим не користуюся, бо відчуваю від цього дуже гидку втіху, що важким каменем лежить у шлунку впродовж трьох наступних днів. Проте у виняткових випадках вкрай приємно дати відчути супротивникові, ніби він перемагає, цілком усвідомлюючи, з якою легкістю ти можеш його розчавити.

*

Решта дня минула без пригод. Образ Аліси та її вдячного пса, мов лагідна бульбашка, відгороджували мене від похмурих скорохватів, які пробігали повз прилавок.

Зрештою, зачинивши стенд на залізну завісу, я присів і витягнув із кишені візитівку, яка чекала на свою чергу з 10:15. Я заплющив повіки, підносячи її до носа і намагаючись за запахом відтворити тіло Аліси — мені запам’ятався аромат жасмину із ноткою інжиру. Проте від картки відгонило чорнилом і ментолом. Тож я розплющив очі:

HSBC

Гонконгсько-Шанхайська банківська корпорація

Відділення на Монмартрі

Ніколя Брон,

уповноважений з роботи з клієнтами

Поки я шукала гумку в зовнішній кишені наплічника, пальці автоматично перебирали візитні картки. І намацували тільки мої візитівки. От халепа! Виходить, продавцеві я дала картку банкіра, який учора ввечері залицявся до мене в автобусі. Подих, заправлений Cola Light, та гортанний голос, що уточнив — ніби йшлося про щось, неймовірно важливе для нас обох: «Це рельєфний друк».

Що ж, тим гірше. Або ж, радше: тим краще! Якщо мені справді закортить на зворотному шляху ще раз подякувати месьє Макаронові, то перший крок зроблю я. На зворотному шляху. Скільки очікувань, побоювань, мрій і страху перед невідомим у цих трьох словах...

Аби не затримувати посадку, я погодилася на інвалідний візок. Проте довелося почепити на Жуля повід — тільки так він міг позбутися пережитого стресу; для собаки-поводиря немає нічого неприємнішого за насильне розлучення з людиною, якій він допомагає. Жуль тягне, мов їздовий пес у запрягу, весь час озираючись — я це відчуваю; його непокоїть звужений простір, де треба вирахувати, як пройти двері та оминути інші перепони. Позаду хлопець, який штовхає візок, намагається врівноважити мене — і це ще більше дратує пса. Він служить мені понад сім років, знає мене напам’ять, ми літали разів із двадцять — тож йому невтямки дивна ситуація, з якою зіткнулися цього разу. Ця аномалія накладається на мою внутрішню напругу, що її Жуль намагається пригасити вже третій тиждень. Це почалося, як було призначено дату операції. Коли життєрадісна покора, властива мені, поступилася надії і тривозі. Пес поривається заглушити тривогу своїми ласками — проте його не вчили підбадьорювати людину. Собак-поводирів не навчають тому, що одного дня сліпий може прозріти. Тож я готую Жуля — однак він не чує мене.

У літаку стюардеса люб’язно звертається до нього й підводить до мого сидіння. На службі Жуль байдужий до компліментів, тож керує облаштуванням у кріслі, застібаючи ремені безпеки — я чую звичне металеве клацання. Сідаю, знімаю із Жуля повід та піднімаю ноги, аби він міг лягти на підлогу. Скрутившись калачиком, пес намагається займати місця не більше, ніж звичайна торба. Так само він чинить кожного Різдва, коли ми катаємося на санчатах у Вальберґу, в тата.

Щоб розслабитися, ковтаю пігулку. Які шанси, що пере­садка пройде успішно? Мені обіцяють сімдесят п’ять із ста. Відторгнення пересадженої рогівки ока трапляються нечасто, проте донорів украй мало. У списку тих, хто потребує пересадки, я була триста дванадцятою — аж раптом скоїлася біда: родина одного з донорів подала позов проти хірурга, звинувативши у каліченні тіла. Суд першої інстанції родичі виграли — і таким чином юристи зруйнували надії мільйонів сліпих. Відтоді без важливої для суду заяви до Національного реєстру відмов жодна усна згода не має значення і жоден хірург не візьме на себе ризик видалити очі покійного — хіба що родина не дасть письмової згоди впродовж сорока чотирьох годин після смерті, адже видалені пізніше очі вже не придатні для пересадки. Однак, якщо вірити професорові Пйолю, нові розробки в галузі штучної рогівки годяться для мого типу сліпоти — тож чекати до старості не доведеться.

Коли я давала згоду на імплант «Альфакор», то усвідомлювала високий ризик відторгнення. І ризик, пов’язаний з моїм медичним страхуванням. І не помилилася. Позаяк я в списку очікування на пересадку людського органу з попередньою згодою на відшкодування зі страхового полісу, то сплачувати мені протез страхова компанія відмовилася. На щастя, радіокомпанія RTL, дізнавшись про відмову, погодилася профінансувати операцію. Усі працівники радіо скинулися, аби «повернути зір одному з наших найчарівніших голосів» — так заявив директор під час вечірки-сюрпризу, влаштованої на мою честь на Великдень. Цей спільний порив колег вразив мене — адже я лише оголошую точний час, заповнюю рекламою паузи між радіовиставами та повідомляю про затори на кільцевому шляху. Завдяки їхній шляхетності післязавтра до моєї непрозорої рогівки вставлять кільце з пористого полімеру. Поступово, обростаючи клітками ока, це кільце поверне мені втіху від світла, барв і форм; якщо все піде, як належить, то станеться це щонайменше через сорок вісім годин. А повноцінний зір зможе повернутися десь за два місяці.

Я таки ризикнула, змирилася з імовірними побічними діями та тривалим періодом невизначеності. Зрештою, боюся я тільки одного. Світ, який я побачу — чи буде він таким самим прекрасним, як той, уявний, в якому живу вже сімнадцять років? Радість життя, що стала чимось на кшталт антитіл — хіба це не звичайна реакція на глупу ніч? Чи створені в моїй уяві мрії, що пробудилися, здійсняться?

Відчуваю, як холодний ніс Жуля наближається до моєї лівої литки. Даю йому тістечко — і знову згадую героя із компанії «Ладюре». Мені сподобалось, як він нас захищав. Найдужче я ненавиджу співчуття і метушню, проте, почувши, як він вичитує негідника із «Ер-Франс»,