Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зробив знак чоловікові в однострої «Ер-Франс», що проходив повз мій прилавок. Довірив йому прекрасну клієнтку, повернув їй кредитну картку, обмінявшись наостанок кількома фразами — і дивився їм услід і відчував, як стискається серце; мій смуток відчули наступні клієнти — і захвилювалися.
— Щось довго чекаємо! Які смаки ви пропонуєте в упаковці на шість тістечок?
Я автоматично перелічив наявні смаки — пані з бейджем компанії IBM (очевидно приїхала на конгрес) уважно слухала; тим часом у моїй голові прокручувались останні слова, якими ми обмінялися: «Гарної подорожі, мадемуазель! Суниці «Тагада» бувають нечасто, проте я можу замовити — ви ж скоро повернетеся? — Сподіваюся». Дізнатися про більше я не мав змоги. Та й навіщо? У її житті, напевно, був чоловік: про залицяльників на кшталт мене вона говорила спокійно й вибачливо, достоту жінка, яка мала коханця.
З відсутнім поглядом та усмішкою — як того вимагали правила — я виконував звичний ритуал продажу, проте цього разу — покірливо і зажурено, і це геть не притаманне моїй натурі. Зазвичай я ковтав гіркі пігулки, не кривлячись. Зраджений чоловік і ошуканий мозок, жертва, позбавлена як фрустрації, так і прагнення помсти (двох головних рушіїв суспільного життя) — звичайно я задовольнявся затишним раюванням у власній шкірі, користуючись найменшим приводом: мальовничим заходом сонця, розумною поведінкою бактерій, кантатою Баха, майстерністю повії, запахом жимолості на підвіконні, невичерпними таємницями Великого Вибуху... Для позбавленого різких рухів серця такі дрібні втіхи без побічної дії вдало заступають щастя та його муки. Чому бажання, яке я відчув до незрячої жінки, зненацька викликало таку зажуру, сором від усвідомлення мізерності затишку мого безглуздого життя?
А втім, починав я доволі вдало. Зазвичай мене вважають наслідком імміграції, проте перш за все я є паростком літератури. Через кілька годин після мого народження охоронець Посольства Франції у Дамаску, викидаючи сміття, знайшов мене на дні одного з баків. Вочевидь, мене залишили сміттярі. Дружина аташе з питань культури, Еліана де Фреж, зробила все можливе, аби всиновити мене — наважилася навіть вивезти мене з Сирії в дипломатичній валізі.
Новоспечена мати з повагою ставилася до мого походження — і назвала Зібалом; це від арабського «зібала» — сміття. Щодо решти, то вона збудувала моє минуле майже з нічого. За батька мені став ватажок бедуїнів, який зрікся дружини через зраду; вигнана з племені, вона була змушена шукати для мене кращого життя, тож довірила сина Французькій республіці, скориставшись сміттєвими баками. Коли мені було тринадцять років, вийшов роман «Зібал, дитя зі смітника», який претендував на престижну літературну премію «Феміна». Критики із захватом писали про головного героя — бедуїна, який навчався у Політехнічному інституті, прагнучи винагородити бідолашну матір за жертву, а прийомну родину — за шляхетність; отримавши диплом, він, врешті-решт, мав повернутися до Дамаска, скинути Асада та встановити молоду демократичну владу, не граючи на руку Братам-мусульманам. На 438 сторінці бедуїн геройськи загинув, залишивши трьох дітлахів, з яких — одна дівчинка, що присяглася одного дня завершити справу батька, ставши послом Сирії у Парижі.
Насправді цей воістину королівський шлях закінчився вже на університетській лаві. Зібал де Фреж не виконав обіцянок, а свою благодійницю змусив брехати. Я скнів у безвісті, так і не відірвавшись від французької землі, був надто довірливим, сліпо слухався ошуканців і дозволив нашому славному імені потьмяніти. Матеріалу на другий том пригод бедуїна вочевидь бракувало.
Я аж підстрибнув, почувши гавкіт.
— Трясця, та обережніше ж! — вилаявся клієнт, товар якого я випустив з рук.
Заклякнувши з порожньою коробкою у руках, я прислухався до звуків, що долинали з глибини холу № 2.
— Жулю! — кричала Аліса. — Не чіпайте його! Зупиніться!
— Гей, ви збираєтеся наповнювати мені упаковку?
Проте я зробив телепневі знак замовкнути. Жіночі зойки вже перекривали гавкіт. Недовго думаючи, я перескочив через прилавок і кинувся до виходу № 20. Повідомлення про рейс на Ніццу супроводжувалося рекламою сезону знижок у «Галереях Лафаєт». Коли я розштурхав ліктями натовп, то побачив двох працівників аеропорту, що, знявши з Жуля повідок, намагалися запхнути його до клітки; третій тим часом роздратовано твердив Алісі, що літак переповнено і за рішенням командира тварини мають летіти в багажному відділі.
— Але тільки не мій пес! Це ж поводир, погляньте на медальйон, на його документи! За європейським законом 2008 року я маю право брати його з собою до літака...
— Однак не у випадку переповненості — тут має вирішувати командир.
Ні. Це сказав я. Роздратований чоловік в однострої обернувся до мене. Його брови розлючено підскочили вгору, і він глузливо зирнув на фісташковий кашкет та строкатий жилет.
— Ач! І чого бажають солодощі «Ладюре»?
— Ви маєте дотримуватися правил. Мадемуазель сказала, що за європейським законом...
— Слухай, повертайся краще за свій прилавок! Мені ці суперечки ні до чого.
— Якщо ти не збираєшся змінити тон, то суперечка лише починається.
— Тобі що, проблеми потрібні?
Замість відповіді, я схопив його за кумедну краватку й підняв у повітря. Усі кривди й образи, яким я зазвичай протиставляв бедуїнську незворушність, раптом злились воєдино і виплеснулися на цього шолудивого упертюха. Я струшував ним, примовляючи:
— Європейський закон 2008 року важливіший за рішення командира борту — повтори це і негайно вибачся! Або я викличу прикордонників, і вони оштрафують тебе за дискримінаційні висловлювання та відмову виконувати свій обов’язок! Гей, та ось і вони! Привіт, Жане-Мі!
Тричі на день я ходжу на перекур із поліціянтом-прикордонником — і ось тепер, загрозливо випнувши щелепу вперед, він прибіг на галас. Я пояснив Жанові-Мішелю ситуацію. І поки він лякав упертюха штрафом у чотириста п’ятдесят євро, я відчинив клітку з Жулем, яка вже стояла на рухомій доріжці для багажу. Пес буквально кинувся мені на шию — і я ледве втримався на ногах. Він тричі пристрасно лизнув мене язиком — і відчепився, кинувшись до ошелешеної Аліси, яка, стиснувши повід у руці, розпитувала інших пасажирів, незадоволених затримкою через неї.
Я підійшов, аби втішити її, підібрати упаковку з тістечками, яку вона випустила під час сутички. Аліса подякувала, вийняла з торбинки візитівку і простягнула повз мене. Я радісно схопив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жуль, Дідьє ван Ковелер», після закриття браузера.