Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

У тридцять років вона повернула собі зір. І собака-поводир — найближча істота впродовж багатьох років — стала їй не потрібна. Що робити бідному псові Жулю? Куди бігти? Він приймає стратегічне рішення: поєднати долі чоловіка, який одного разу врятував його в аеропорту, та жінки, яка так невдячно залишила його, і яку він любить більше за все на світі.
Роман Дідьє ван Ковеларта «Жуль» — про любов, відданість, добро. Якщо ви любите тварин і дітей, а ще — якщо вірите в справжнє кохання — він не залишить вас байдужими.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-62-5

© Éditions Albin Michel — Paris, 2015
© Іван Рябчій, український переклад, 2016
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2017

Дідьє ван Ковеларт

ЖУЛЬ

Жуль

Кохання з першого погляду варто остерігатися — про це я знаю з власного досвіду — проте, помітивши її в юрмі, я про це вмить забув. Жовті черевички на високих підборах, мініатюрні червоні шорти та бірюзовий топ — загубитися серед негоди їй не загрожувало. І якби не лабрадор, який вів її на повідку, величезні темні окуляри видалися б звичайним аксесуаром зірки, яка дбає про інкогніто. Світло-руде волосся, збите в подібний до куща шиньйон, відсутність станика під майже прозорим шовком, усмішка, що ніби обіцяє пристрасне побачення та вилискує яскравою помадою — ця сліпа була напрочуд передбачливою і викликала радше заздрість, ніж співчуття.

Вона зупинилася перед моїм стендом і втягнула повітря ніздрями. Собака миттю спинився та обернувся в мій бік. Достоту перекладач, який готує співрозмовника до того, що доведеться тлумачити, пес дивився на мене, а його власниця кидала слова в пустку.

— Доброго дня! Мені, будь ласка, карамелевий «макарон» із сіллю, з лакрицею та з суницями «Тагада». По одній штучці кожного виду.

Тіло тридцятирічної жінки було наділене голосом дівчини-підлітка. Життєрадісна, добре вихована, неймовірно сексуальна — та ще й з добрим смаком до моїх ласощів! Подумки я подякував життєвим негараздам, що через них на моєму шляху опинилась вона. У сорок два роки і з двома дипломами за плечима — біохіміка та астрофізика — я продавав печиво «макарон» у холі рівня «Відправлення» аеропорту «Орлі».

Не помітити мене важко. Маю жилет у шоколадну смужку, фісташковий кашкет і стою посеред стенду-диліжансу такого ж насичено-зеленого кольору. Мама, коли поверталася з відпустки у лісистій Ардеші, аж пожовтіла, побачивши мене на новій роботі. Обмежилася повідомленням, надісланим із таксі: «Уявляю вираз облич моїх подруг. Міг би мене принаймні попередити». На що я відповів: «Ти ж зазвичай подорожуєш поїздом». А вона відказала: «Авжеж, і знову винна я!» На це я не відреагував. Я міг би заробити мільйони на своєму винаході — засобі для чищення, — а замість цього моя колишня дружина звільнила мене зі своєї компанії та успішно використовує мою ідею; щодо мене, то я гибію в очах мами. Я вирішив не чинити опору: моє уявлення про кохання надто високе, щоби вплутувати у нього нотарів та адвокатів. Я зберігаю добрі спогади, а решти — збуваюся. Мама каже, ніби я «дозволяю витирати об себе ноги» — але насправді я волію лишатися вищим за бруд. Проте я її розумію: перш ніж побачити мене продавцем «макарон», вона почергово спостерігала за кар’єрою директора з розвитку компанії з виробництва добрив «Vert-de-Green» із зарплатнею у тридцять тисяч франків на місяць, перекладача наукових праць з оплатою три євро за аркуш, гіда в замку Шантільї, що жив на чайові, волонтера в об’єднанні «Не чіпай моє дерево!»; зрештою, коли я взявся торгувати магноліями на Центральному ринку, мені виписали пеню у п’ять тисяч євро за образу теслі — і мені загрожувала в’язниця, якщо не виплачу всієї суми. Вочевидь, інвестиція у вигляді нещасного залишеного хлопчати, якого вона всиновила, ледь не розірвавши стосунків із чоловіком, не виправдовувалась.

— На жаль, мадам, це звичайні суниці, — виправдовуючись, пробурмотів я.

Чорні окуляри повернулись у бік мого голосу.

— Точно? Але ж я відчуваю аромат цукерок «Тагада»! Ви що, розпилюєте запахи, як квіткарі?

Зрадівши приводові для розмови, я заявив, що буду щасливий знайти гідну заміну.

— Що ж... У такому разі я візьму один карамелевий і два лакричні. І покладіть до коробки, будь ласка, дванадцять апельсинових «макарон» для мого пса. Це його улюблений аромат.

— Як його звати?

— Жуль.

І вона усміхнулась, попестивши піщаний смух.

— Що, Жулю, дати тобі один «макарон» одразу? — звернувся я до собаки. — Це подарунок.

— Він вам не відповість, адже він — на службі.

Тьохнуло в серці. Ця нерозлучна пара, яка просто проходила мимо, викликала в мене дивну суміш почуттів: захоплення і смутку, — і жінка вловила це у моєму голосі, коли я попросив вибачення.

— Жуль усе розуміє, — пояснила вона. — Він їсть тільки тоді, коли я знімаю з нього повід.

— Чудова дресура.

— Радше гордощі. Він вважає себе відповідальним за мене.

І в її голосі я почув гордощі, що їх вона приписувала своєму собаці. Зненацька мене охопила страшенна туга. Я ніколи ні за кого не відповідав. Мама була справжньою скелею, тато ж спалив за собою мости, і жодна з моїх жінок не хотіла дітей. Лабрадор дивився мені просто у вічі. Раптовий напад ревнощів до охоронця цього квітучого тіла примусив мене відвести погляд і замилуватися бюстом власниці Жуля. Фантастичні груди, які заперечували закон гравітації, а проте мали цілком реальний вигляд; вони відгукувалися на кожен порух пальців, що діставали кредитку із гаманця та навпомацки шукали рахунок із таксі, який випав. Я не встиг перехилитися, аби підібрати папірець — пес, відстежуючи найменший жест власниці, миттю краєчком лапи підсунув рахунок до нігтів підзахисної. Аліса Ґальєн — її ім’я було зазначено на кредитці. І в мене стислося серце, коли на згадку спала пісенька Бреля[1]: «Дозволь стати тінню твоєї руки, тінню твого собаки...» Я зазвичай не звертав уваги на те, що серйозні люди називають «справжнім життям», аж раптом мені закортіло стати поглядом, очима для цієї прекрасної жінки.

Єдине, чим я міг собі допомогти — це якомога довше загортати тістечка, милуючись бірюзовим бюстом та бурхливими радощами покупниці. Однак її збентежив неквапливий шурхіт паперу. Вона поклала два пальці на стрілки годинника, не прикритого склом.

— Ми поспішаємо на посадку, — ввічливо, але з легким роздратуванням заявила жінка. — Не думаю, що нам аж так потрібна подарункова обгортка.

Ніби виправдовуючись, я випалив, що вважаю її дуже вродливою.

— Дякую за відвертість, — усміхнулась вона. — Зазвичай чоловіки починають осипати компліментами Жуля.

Почувши своє ім’я, пес зирнув на мене з виразом упевненого в собі самця — проте, напевно, до подібного антропоморфного порівняння мене спонукала ерекція, вдало замаскована стендом.

— Мені здається чи ви справді не схожі на свій голос? Жуль звичайно дуже люб’язний із торговцями, а зараз я відчуваю його напруження.

І я описав себе, оминувши зелений кашкет і смугасту камізельку. Розповів, що народився у Сирії, батьків не знав і був усиновлений подружжям французів.

— Еге ж.

Я віддав їй пакунок, однак не зрозумів, що означають ці слова: співчуття чи зізнання у тому, що її пес — расист?

— Рейс о 10:25 до Ніцци — він буде вчасно?

Я відповів ствердно, повідомив, що посадка здійснюється на виході № 20 — про це повідомляло табло просто перед моїми очима. Мені кортіло провести прекрасну пані, однак за нею вже