Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

зненацька відчула вдячність. Ніколи в цьому не зізнаюся, проте лицар на білому коні — нехай і перевдягнений у продавця тістечок — добряче розбурхав мою уяву.

Цікаво, на кого він схожий? Щоб образ людини так різко змінився в моїй голові від якихось двох фраз — таке трапляється украй рідко. Я уявляла куцого араба з кварталу 9-3, що навигадував собі екзотичних коренів. Проте коли він вилаяв агентів «Ер-Франс», перед моїм внутрішнім поглядом постав принц пустелі, жилавий і зрілий, справжній номад, що помилково потрапив до дешевого кварталу, задирака, який застряг у порту через життєві негаразди. Я уявила сорокарічного чоловіка, якому немає чого втрачати і який за найменшої нагоди намагається прислужитися хоч комусь. І мене це розчулило. До того ж він уміє говорити. Навіть втрачаючи самовладу, непогано вправляється із синтаксисом. Напевно, він сексуальний, достоту солодке тісто. Що ж, і нехай! Хіба це для мене проблема? Краще зосереджуся на своїх вправах.

П’ять разів по десять стискань повік що чверть години, а між ними — обертання очима почергово в обидва боки; так я покращую вологість, гнучкість і рухливість м’язів перед пересадкою. Це начебто знижує ризик відторгнення. Проте вистачає мене ненадовго — мозок ніби занурюється в джакузі і мене ніби виносить хвилями з власного черепа.

Отже, в мене ще й проблеми з концентрацією. Про таку побічну дію начебто нічого не зазначено в інструкції щойно випитого порошку, проте мені так кортить кохатися! Минулого тижня, коли Фред побачила свіжу картину, яку я намалювала, дозволивши пальцям творити символи, що юрмились у мені, то винагородила мене грайливим зітханням: «Ти ба як сексуально! Багатообіцяючий малюнок!» Я впевнена в тому, що малюю подумки, проте не маю жодної гадки про те, як це бачать інші люди. І це моє найвразливіше місце: достатньо зауваження про «потужність» моїх робіт — і я смертельно ображаюся; і навпаки. Сплеск лібідо, пов’язаний з невідворотністю операції, можливо, є лише плодом не надто безсторонньої уваги до моєї творчості? Проте що залишиться від усього цього, якщо протез таки приживеться?

Я не хотіла, щоби Фред летіла зі мною до Ніцци. Я соромитимуся батька, між Фред і батьком відчуватиметься напруга — а в мене не було бажання давати цьому лад. Відмовилася й коли вона запропонувала відвезти мене до Орлі. Не наважилася скоритися її пестощам, надто пристрасним поцілункам, життєрадісним підштовхуванням тренера, що нібито підбадьорював свою талановиту ученицю, зрештою — її тривозі, погано замаскованій під радощі. Я маю право на страх, можу вимагати, аби навколо мене не упадали.

До того ж... я, звісно, кохаю Фред, та коли ми злітаємо, думаю аж ніяк не про її пестощі. І річ не тільки в продавцеві тістечок — він лише підтвердив моє передчуття. Уже три тижні я живу з переконанням, що по поверненні життя вже буде не таким, як раніше. І це радше збуджує мене, ніж тривожить.

З миті, як ця красуня сяйнула в моєму житті, минуло тринадцять днів, і образ її помалу блякнув. Наступного дня після зустрічі в Орлі я зателефонував до банківської корпорації, зазначеної на візитівці. Запитав месьє Ніколя Брона, сказав, що від Аліси Ґальєн. Банкір миттю з’явився на лінії. Вийшла розмова двох глухих. Він чекав, що я передам слухавку їй; я чекав, що він дасть мені її номер.

— Але в мене його немає! Я знаю тільки ім’я! Це вона попросила вас мені подзвонити?

— Ні, вона випадково дала мені вашу картку замість своєї.

— То поверніть! Бо як інакше вона зі мною зв’яжеться?!

— Але я не знаю, де її шукати! Її немає в телефонному довіднику. Я розраховував на вас...

А він — на мене. Кожен повісив слухавку, почуваючись йолопом. Вочевидь, Аліса однаковою мірою збиває з пантелику всіх самців, які трапляються їй на шляху.

Відтоді щоразу, як прибував рейс із Ніцци, я боляче викручував собі шию, обслуговуючи клієнтів упівоберта і спостерігаючи за ліфтом. Якщо вона захоче знову дати мені свою картку чи купити тістечок, то обов’язково з’явиться саме там — між поштовими скриньками та прилавком «Неспрессо». І я кинуся їй назустріч з упаковкою «макарон» зі смаком апельсинів та полуниць «Тагада» — щоранку я дбайливо складав їх до подарункової коробки, даруючи собі втіху.

Щовечора я сідаю навпроти ліфта, жую свою канап­ку і працюю над перекладами. О 23:30 дарую сусідам по столу упаковку зі «смаками дня» та спускаюся до підземної стоянки, де на мене чекає старенька «Канґо-Вер-де-Ґрін»; це все, що Ґвендолін залишила мені в якості відшкодування за звільнення. Їду до свого лігва на п’ятому поверсі в будинку без ліфта на вулиці Фермопіл — провулку, загубленому в хащах 15-го округу, де гліцинія та жимолость сплітаються над розхитаною бруківкою. Це єдине у світі місце, де я почуваюся більш-менш щасливим.

Коли Ґвендолін перевезла мої речі на склад, я повернувся до свого літературно-бедуїнського коріння, розташувавшись під наметом «Кечуа-XL2» у парку замку Шантільї. Удень я водив екскурсії парком. Вивчив напам’ять усю флору та фауну, а ще — життя герцога д’Омаля, який у 1884 році заповів маєток Французькій академії. Секретар Товариства друзів замку Шантільї мадам Бертон, зворушена моїми знаннями, бронхітом, спричиненим вологою у наметі, та звільненням через скорочення штату, здала мені кабінет свого покійного чоловіка, який захоплювався герцогом д’Омалем. Шістнадцять квадратних метрів, обставлених меблями часів Другої імперії та з видом на найчарівніший завулок Монпарнасу. Мадам Бертон запевнила, що тішиться, коли в неї над головою хтось ходить. В обмін на платню — мізерну для цього кварталу — вона попросила мене співіснувати з чотирмастами тридцятьма дев’ятьма вершниками, що брали участь у битві при Боґарі; я мусив що три місяці струшувати з них пил, не міняючи розташування війська д’Омаля, що на скляному столі атакувало почесний загін Абд аль-Кадіра. Боюся, що це завдання я виконував із справжнім задоволенням.

У просторі, не захаращеному битвою за Алжир, я жив в оточенні йогуртів, у які я опускав електроди, досліджуючи поведінку молочних ферментів та їхню взаємодію у різних пляшечках; такою була тема моєї дисертаційної роботи з біоінженерії, яку я рано чи пізно сподівався захистити. Решту часу я вирощував у ванній медичні рослини з метою отримання протиракових молекул, до яких я марно намагався привернути увагу лабораторій. А щоб оплатити рахунки, перекладав з англійської або російської повідомлення про останні наукові відкриття на кшталт чорних дір, простору-часу та одомашнення бактерій... Поринаючи в мрії, я щоразу вигадував цим винаходам незвичні пристосування і квапився — авжеж, урок було добре засвоєно! — отримати патент у Національному інституті інтелектуальної власності; а оплата патентів не дозволяла мені мати інші витрати. Все ж час від часу я дякую Ґвендолін за те,