Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

бо вона ще не зовсім віддихалася.- Дивись, лізь угору… як завжди… щоб тебе теж, бува, не підхопив вулкан!

Аліса слідкувала, як Білий Король повільно ліз по гратах, потім нарешті зауважила:

- Ну, знаєте, з такою швидкістю ви не скоро доберетеся до столу. Краще я вам допоможу, згодні? - Але Король не звернув ніякої уваги на її слова. Видно було, що він не міг ні чути, ні бачити її.

Тоді Аліса дуже обережно взяла його і підняла не так швидко, як підіймала Королеву, щоб він не задихнувся. Але перш ніж поставити на стіл, вона вирішила заодно трошки обмести його, бо він був увесь у попелі.

Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі і роззявив рота, що у Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.



 

- Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! - вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її.- Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий,- додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.

Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила,- і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова. Король говорив:

- Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, до самих кінчиків вусів!

На що Королева відповіла:

- У тебе немає ніяких вусів.

- Цю жахливу хвилину,- продовжував Король,- я ніколи, ніколи не забуду!

- Забудеш,- зауважила Королева,- якщо не запишеш на пам’ять.

Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.

Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:

- Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба…

- Що саме? - поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку.- (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу»).- Це ти так про себе пишеш?

На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.

- Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою,- сказала вона про себе.

Там було написано таке:

 

узреВ-узруК

 

икся ікмивш і ьнежамс вуБ

,івжурк в илиларіпс-илревС

икшасп івашрип илахчиП

.іволод ілурт І

 

Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті у неї сяйнула блискуча думка.

- О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!

Ось яку баладу прочитала Аліса:

 

Курзу-Верзу.

 

Був смажень, і швимкі яски

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

 

«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,

То кусозуб і дряполап!

Не знайся з птицею Зу-Зу

І велезнем Хап-хап!»

 

Меча-штрича він в руки взяв,

Півдня тропив ворожий слід

І в смужній думі спочивав

Під древом Діодід.

 

Та раптом чує глушний цвист,

Кругом немов могонь пашить,

В тримучім лісі никне лист -

Курзу-Верзу метить!

 

Він раз мечем! Він два штричем!

Отак штричаєм ворогів!

Зняв гмію золову з плечей,

Додвому посмішив.

 

«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?

Мій хлопчику, ти чудодець!

«О сплавний день! Стрибай пісень,

Тодімо у ханець!»

 

Був смажень, і швимкі яски

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

 

- Здається, вона дуже гарна,- сказала Аліса, коли дочитала баладу,- але її дуже важко зрозуміти! (Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі). Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно…

- Ой, лишенько! - подумала Аліса, раптом скочивши на ноги.- Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку побачити сад! - За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Вірніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не доторкаючись ногами до сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. У неї трохи запаморочилося в голові від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла на власних ногах.

 

РОЗДІЛ II.
САД ІЗ ЖИВИМИ КВІТАМИ

 

 

- Я побачу сад далеко краще,- сказала собі Аліса,- якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього… Мабуть, туди… Ні, вона йде зовсім не прямо (після того, як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба… Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти