Джоджо Мойєс - Та сама я

– Ні. Тільки квитки до театру, бронювання столиків у ресторанах та послуги найкращих хімчисток, – відповів Натан. – Це ж П’ята авеню. Боже мій, чим ти займалася в Лондоні?

Резиденція Ґопніків становила шістсот п’ятдесят квадратних метрів другого та третього поверхів готичної будівлі з червоної цегли, це дуже рідкісний дуплекс для цієї частини Нью-Йорка, що свідчило про заможність багатьох поколінь сім’ї Ґопніків. Як розповів мені Натан, Лавері – це зменшена копія знаменитої будівлі Дакота, а також один із найстаріших кооперативів на верхньому Іст-Сайді. Ніхто не може купити або продати тут квартиру без схвалення ради мешканців будинку, котрі, як правило, категорично налаштовані проти будь-яких змін. І поки розкішні кондомініуми по той бік парку, з їхніми ресторанами, тренажерними залами, дитячими садками, панорамними басейнами, радо приймали нові грошенята – російських олігархів, зірок естради, китайських сталевих магнатів та мільярдерів, що збили капітал у сфері технологій, – мешканці Лавері насолоджувалися старою доброю класикою.

Ці апартаменти передавалися із покоління в покоління; їхні жителі вже давно навчилися миритися з системою трубопроводів 1930-х років і навіть припинили боротися за дозвіл змінити щось більш масштабне, ніж перемикач світла, – вони просто мовчки спостерігали за тим, як навколо них змінюється Нью-Йорк, як люди зазвичай мовчки ігнорують жебрака з картонною табличкою.

Я ледве встигла розглянути велич самого дуплекса, з його паркетною підлогою, високою стелею та дамастовими шторами завдовжки в поверх, коли ми попрямували до приміщення прислуги, що ховалося десь у закутках другого поверху, у самому кінці довгого вузького коридору, який тягнувся з кухні, – аномалія, що була нормою в давнину. Більш нові або реконструйовані будівлі не мають приміщень для прислуги: тепер економки та няні мають виїжджати з Квінсу або Нью-Джерсі на світанку й повертатися додому вже затемна. Але родина Ґопніків володіла цими крихітними кімнатками з самих перших днів життя будівлі. Їх не можна було від’єднати чи продати, і хоч офіційно вони були прив’язані до основної резиденції, багато хто хотів зробити з них комори для зберігання речей. Нескладно зрозуміти, чому саме.

– Ми прийшли. – Натан відчинив двері й поставив мої валізи.

Моя кімната була розміром приблизно три на три метри. У ній було двоспальне ліжко, телевізор, комод і шафа.

У кутку стояло невеличке крісло, оббите бежевою тканиною. Його сидіння втомлено провисало від попередніх мешканців кімнати. Крихітне віконце, можливо, виходило на південь. Або на північ. Або на схід. Було складно сказати, адже воно впиралося у цегляну стіну сусідньої будівлі, такої високої, що можна було побачити небо лише за умови, якщо притиснутися обличчям до скла і вивернути шию.

Трохи далі по коридору я побачила спільну кухню, яку я ділитиму з Натаном та економкою, чия кімната була навпроти.

На моєму столі лежав акуратний стосик із п’яти темно-зелених сорочок поло, а також щось схоже на чорні штани з дешевим тефлоновим блиском.

– Вони не казали тобі про уніформу?

Я взяла до рук одну з сорочок.

– Це лише сорочка і штани. Ґопніки вважають, що з уніформою набагато простіше. Усі знають своє місце.

– Якщо хочеш бути схожим на професійного гольфіста.

Я зазирнула до крихітної ванної з коричневого мармуру, що з літами вкрився пліснявою та водним каменем. Поруч із душовою кабіною стояв і маленький унітаз, що, здавалося, походив аж із 1940-х. На поличці лежало мило в паперовій обгортці та засіб від тарганів.

– Насправді за мангеттенськими мірками це дуже щедро з їхнього боку, – пояснив Натан. – Я знаю, що кімната трохи обтріпана, але місіс Ґ. каже, що ми можемо вдихнути у неї нове життя. Декілька додаткових ламп та швидка поїздка до магазину декору, і все заграє…

– Мені все подобається, – мовила я. Я повернулася до нього. – Я в Нью-Йорку, Натане. Я насправді тут, – мій голос тремтів.

Він стиснув моє плече.

– Саме так. Ти насправді тут.

Я насилу розібрала валізи, перехопила їжі, котру Натан, як справжній американець, називав «їжа на винос», продивилася декілька з 859 каналів на своєму маленькому телевізорі, більшість із яких, здавалося, безупинно крутили матчі з американського футболу, рекламу засобів для покращення травлення або ж низькосортні детективні шоу, а потім заснула. Я здригнулася і прокинулася о четвертій сорок п’ять ранку. Ще декілька хвилин була збита з пантелику далеким і незнайомим звуком сирени та низьким риком вантажівки, а тоді увімкнула світло, пригадала, де я, і відчула радісне хвилювання.

Я дістала з сумки ноутбук і написала повідомлення Семові.

«Ти тут? Цілую».

Трохи почекала, але відповіді не було. Він казав, що його збиває з пантелику ця різниця в часі. Я відклала ноутбук і спробувала заснути (Тріна казала, що коли я не висплюся, то виглядаю геть як сумна кобила). Але незнайомі звуки великого міста, зокрема сирени, не збиралися мене відпускати, тому о шостій я встала з ліжка та прийняла душ, намагаючись ігнорувати іржу у воді, що не лилася, а бризкала навсібіч. Я одяглася (у бірюзову блузку з короткими рукавами й зображенням Статуї Свободи та джинсовий сарафан) і вирушила на пошуки кави.

Невпевнено ідучи коридором, я намагалася пригадати, де саме розташована кухня для персоналу, яку Натан показував напередодні. Відчинила двері й побачила жінку, яка обернулася та здивовано уп’ялася на мене. Вона була кремезна і немолода, а її волосся лежало акуратними темними хвилями, немов у кінозірки 1930-х років. Мала гарні темні очі, але куточки її губ були опущені донизу, немов у постійному несхваленні.

– Гм… доброго ранку!

Вона продовжувала пильно дивитися на мене.

– Я – я Луїза? Новенька? Помічниця… місіс Ґопнік?

– Вона не місіс Ґопнік. – Жінка не спромоглася пояснити, що саме мала на увазі.

– А ви, мабуть… – Я ламала свій утомлений мозок, намагаючись пригадати ім’я, але це було безнадійно. Ну ж бо! – Прошу мені вибачити. Сьогодні в мене каша замість мозку. Складний переліт.

– Мене звати Іларія.

– Іларія. Ну звісно. Пробачте. Я простягнула руку. Але жінка проігнорувала мій жест.

– Я знаю, хто ти.

– Гм… Ви можете показати мені, де Натан тримає своє молоко? Я просто хотіла випити кави.

– Натан не п’є молока.

– Хіба? Раніше пив.

– Ти хочеш сказати, що я брешу?

– Ні. Я зовсім не мала цього на ув…

Іларія відступила вліво та жестом указала на самотню шафку, удвічі меншу за інші.

– Ось ця твоя.

Тоді вона відчинила холодильник, щоб поставити сік на місце, і я помітила повну дволітрову пляшку молока на її полиці. Вона зачинила