Джоджо Мойєс - Та сама я

Офіцер нахилився вперед, щоб подивитися на людей, що чекають своєї черги. А тоді просто поставив штамп у паспорті.

– Нехай щастить, Луїзо Кларк, – сказав він.

Я витріщилася на нього.

– І це все?

– Так, усе.

Я усміхнулася.

– Ой, дякую! Це дуже мило з вашого боку. Я маю на увазі, дуже дивно опинитися на іншому кінці світу геть на самоті, тож мені дуже приємно зустріти тут першу хорошу людину, і…

– Ви повинні йти, мем.

– Звісно. Перепрошую.

Я зібрала свої речі та відкинула спітніле пасмо волосся з обличчя.

– І, мем…

– Так? – Цікаво, що ще я зробила неправильно.

Він не відводив очей від екрана.

– Будьте обережні з тим, чому казатимете «так».

Натан, як і обіцяв, чекав на мене в залі прибуття. Я ніяково оглянула натовп, майже впевнена в тому, що ніхто не прийде, але він стояв посеред юрби та розмахував широкою долонею над метушливими головами. Він підвів і другу руку, розтягнувши рот в усмішці. Крізь натовп він пробрався до мене і, міцно обійнявши, підняв на руки.

– Лу!

Побачивши його, я відчула, як щось усередині раптом стиснулося – щось, пов’язане з Віллом, його втратою та незагоєними ранами, які болять іще дужче від нелегких семи годин у літакові, – на щастя, він тримав мене так міцно, що в мене був час, аби опанувати себе.

– Ласкаво просимо в Нью-Йорк, Коротулько! Я бачу, твій вишуканий смак і досі з тобою.

Він із усмішкою оглянув мене. Я розправила свою тигрову сукню в стилі 1970-х. Я подумала, що виглядатиму в ній як Джекі Кеннеді Онассіс1. Якби Джекі Кеннеді ще й розлила каву собі на коліна в літаку.

– Я дуже радий тебе бачити.

Він підхопив мої свинцеві валізи, немов вони були наповнені пір’ячком.

– Ну ж бо. Треба відвезти тебе додому. Моя машина в ремонті, тож містер Ґ. позичив мені свою. Затори страшенні, але доїдеш із шиком.

Машина містера Ґопніка була гладкою, чорною та величезною, немов автобус. Двері зачинялися зі стриманим глухим кліком, що свідчило про шестизначний цінник. Натан завантажив мої валізи до багажного відділення, а я, зітхнувши, вмостилася на пасажирському сидінні. Я перевірила телефон, відповіла на чотирнадцять повідомлень від матері, написавши їй, що я вже в машині й зателефоную завтра, потім відповіла Семові, котрий сказав, що сумує за мною. Та додала смайлик із поцілунком.

– Як справи в хлопця? – запитав Натан, зиркнувши на мене.

– Усе добре, дякую.

Я додала ще декілька смайликів, так, про всяк випадок.

– Не дуже засмутився через те, що ти поїхала?

Я знизала плечима.

– Він розуміє, що це необхідно.

– Усі ми розуміємо. Просто тобі знадобилося трохи більше часу, от і все.

Я відклала телефон, відкинулася у кріслі та почала читати незнайомі назви, що блимали за вікном: «Магазин шин Майло», «Тренажерний зал Річі», машини швидкої допомоги, вантажівки, занедбані будинки з облізлою фарбою та скрипучими сходами, баскетбольні майданчики, водії, що п’ють щось із величезних пластикових стаканів. Натан увімкнув радіо, і я почула голос чоловіка на ім’я Лоренцо, який говорив про бейсбол. На коротку мить мені здалося, що я перебуваю в якійсь умовній реальності.

– Отже, завтра розпочнемо все налагоджувати. У тебе вже є ідеї? Я подумав, що спершу варто дати тобі виспатися, а вже потім зводити тебе на сніданок. А в перші ж вихідні ти просто повинна відчути Нью-Йорк на повну.

– Звучить чудово.

– Вони повернуться з заміського клубу аж завтра ввечері. Минулого тижня вони трохи посварилися. Я все розповім, але тільки коли ти відіспишся.

Я витріщилася на нього.

– Ніяких секретів, чи не так? Це ж не буде…

– Вони не схожі на Трейнорів. Звичайнісінька багатенька родина з деякими труднощами.

– Вона хоч добра?

– Вона просто чудова. Вона… непроста жінка. Але чудова. Він також.

Я вже давно зрозуміла, що можна не сподіватися на більш точний опис від Натана. Він замовк – Натан ніколи не любив надто пліткувати, – а я просто сиділа в ідеальному «мерседесі» з кондиціонером, силкуючись побороти хвилі сну, що вперто намагалися накрити мене з головою. Я подумала про Сема, котрий, мабуть, зараз спить у залізничному вагоні в декількох тисячах миль від мене. Я пригадала Тріну й Тома, що туляться в моїй маленькій квартирі у Лондоні. У мої думки врізався голос Натана:

– Тільки подивися.

Я підвела очі, здавалося, повні піску, і побачила Бруклінський міст, Мангеттен, що мерехтить мільйоном зазубрених уламків світла, приголомшливий, лискучий, донезмоги грандіозний та прекрасний. Краєвид був настільки знайомий із телебачення та фільмів, що просто неможливо усвідомити, що бачиш його реально. Я підскочила у кріслі, приголомшена тим, що ми їдемо саме туди, до найвідомішого мегаполісу на планеті.

– Цей краєвид ніколи не старіє, га? Трішки більший за Стортфолд.

Саме у цей момент я усвідомила: це мій новий дім.

– Привіт, Ашоку. Як справи?

Натан котив мої валізи мармуровим вестибюлем, а я роздивлялася чорно-білу плитку під ногами та латунні поруччя, намагаючись не спіткнутися та прислухаючись до власних кроків, що розходилися луною в просторій кімнаті. Це нагадало мені вхід до величезного і трохи старовинного готелю: ліфт із полірованої латуні, червоно-золоті ліврейні килими, дещо похмура стійка рецепції. У повітрі пахло бджолиним воском, відполірованим взуттям та грішми.

– Усе гаразд, друже. А це хто?

– Це Луїза. Вона працюватиме на місіс Ґ.

Портьє у формі підвівся з-за свого столу і простягнув мені руку. В нього була широка усмішка, а його очі, здавалося, бачили все на світі.

– Приємно познайомитись, Ашоку.

– Британка! У мене є двоюрідний брат у Лондоні. У Кройдовні. Ви знаєте Кройдовн? Ви живете десь поблизу? Він такий великий хлопець, може, ви зустрічалися?

– Я не була в Кройдоні, – відповіла я. І додала, побачивши, як згасла його усмішка: – Але обов’язково його навідаю, коли наступного разу буду в тих краях.

– Луїзо, ласкаво просимо до Лавері. Якщо вам щось знадобиться, якщо вам щось незрозуміло, одразу кажіть мені. Я працюю двадцять чотири на сім.

– Він не жартує, – зауважив Натан. – Іноді мені здається, що він і спить під тим столом.

Він жестом вказав на тьмяно-сірий службовий ліфт у задній частині вестибюля.

– Троє дітей, котрим нема ще й п’яти, друже, – сказав Ашок. – Повірте, робота тут рятує мою нервову систему. Не можу сказати те саме про свою дружину. – Він широко всміхнувся. – Справді, міс Луїзо. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг.

– А як щодо наркотиків, повій та публічних будинків? – прошепотіла