Януш Вишневський - Самотність у Мережі

насправді їм нічого сказати. Вже рік вона сиділа разом із їхнім бельгійським аналогом у проєкті, який у Польщі не міг вдатися. Пристрої, які вони хотіли продавати, не відповідали польському ринку. Годі продавати ескімосам креми для засмаги. Навіть якщо ті креми найвищої якості.

Вона взагалі не хотіла сюди приїжджати і робила все, щоб перекинути цю поїздку на когось іншого з її відділу. Вони з чоловіком давно планували виїзд у Карконоше з прогулянкою до Праги. Не вдалося. На чітке розпорядження з Берліна приїхати мала саме вона. Та ще потягом, бо, для того щоб це перебування в Берліні взагалі мало сенс, вона насамперед мусила провести один день у філії їхньої фірми в Познані.

Їдучи сюди з Варшави, – останнім часом вона ненавиділа подорожувати потягами, – мала дуже багато часу, щоб опрацювати стратегію, яка б дозволила їй відмовити центральне управління від цього проєкту. Проте Жан, той бельгієць із запонками, які, мабуть, пасують навіть до погоди, переконав усіх, що «ринок у Польщі ще сам не знає, як потребує цих пристроїв», і що він «має геніально простий задум зробити так, щоб польський ринок про це дізнався». Потім упродовж години на тлі випещених кольорових слайдів розповідав про свій «геніально простий задум».

Мало що вона сама б розповіла про це за п’ятнадцять хвилин і до того ж набагато кращою англійською, то на додаток ніщо – за винятком мапи Польщі – на його слайдах не відповідало дійсності. Але, крім неї, це ні на кого не справило особливого враження. Було видно, що директорка з Берліна вирішила все ще перед презентацією. Вона також вирішила все ще перед презентацією. Проблема полягала в тому, що ці два рішення були абсолютно різні. Але хіба директорка могла з нею погодитися? Чи хтось такий неймовірно привабливий, хто говорить англійською з таким чарівним французьким акцентом, міг помилитись? Директорка дивилася на бельгійця, який розповідав дурниці на тлі кольорових фантазій, як на красеня, який ось-ось почне роздягатися. Тяжкий випадок менопаузи. Але що ж, очевидно, на думку директорки, спокуса вартувала грошей акціонерів. А крім того, завжди можна переконати ескімосів, що вони також засмагають упродовж довгої полярної ночі. Від космічного випромінювання. І креми їм, без сумніву, знадобляться.

Після Жана виступила вона. Директорка навіть не дочекалася кінця її презентації. Вона вийшла – її викликала до телефону секретарка. Так усі дізналися, що її не варто слухати. Всі, як за командою, схилилися над клавіатурами своїх лептопів і зайнялися Інтернетом. Вона могла декламувати вірші або розказувати польською анекдоти – вони й так би цього не зауважили. Лише бельгієць, коли вона вже завершила свою презентацію, встав перед нею і з тим своїм роззброюючим усміхом сказав:

– Ви найчарівніша інженерка, яку я знаю. Навіть якщо ви не праві, я слухав те, про що ви говорили, затамувавши подих і з якнайбільшою увагою.

Коли вона потягнулась до торби, щоб показати йому свої розрахунки, він додав:

– Чи могли б ви переконати мене у своїй правоті сьогодні ввечері в барі нашого готелю? Скажімо, близько десятої?

Вона згодилася без вагання. Навіть не намагалася нічого ускладнювати будь-якими вигаданими нашвидкуруч побрехеньками про те, як вона дуже зайнята ввечері. Все офіційне, що можна було робити вечорами, вже відбулося. Її потяг до Варшави відходив зранку, близько полудня. Крім того, вона хотіла хоча б раз побути з бельгійцем так, щоб при тому не було берлінської директорки.

Тепер тут, у барі готелю, вона тішилася, що зранку не протестувала надто запально проти того проєкту. Бельгієць виявився справді чарівним. Виглядало, що він часто буває в цьому готелі. З барменом розмовляв французькою – мережа готелів Mercure, у яких фірма традиційно резервувала їм ночівлю, належить французам, тому персонал говорить французькою – тож, мабуть, вони зналися між собою.

Тепер, коли проєкт продовжено на наступний рік, вона матиме нагоду зустрічати його значно частіше. Він подобався їй. Вона думала про це, дивлячись на нього, коли він замовляв наступну порцію трунку. Бармен подав їм склянки з рідинами рідкісних пастельних кольорів і екзотичними французькими назвами; бельгієць наблизив своє обличчя до неї.

– Я вже давно не розпочинав неділі з кимось настільки чарівним. Минула північ. Маємо тридцяте квітня, – сказав він, опісля вдарив легко своєю склянкою її руку й вустами делікатно торкнувся її волосся.

Це було електризуюче. Вже давно вона не відчувала такої цікавості, що відбуватиметься далі. Чи може вона дозволяти йому брати своє волосся до вуст? Чи має право відчувати таку цікавість? Що насправді вона б хотіла, щоб сталося далі? Вона, дружина пристойного чоловіка? Усі товаришки заздрять їй, що має такого. Як далеко вона могла б зайти, щоб відчути щось більше, ніж тільки те давно забуте тремтіння, коли знову хтось цілує її волосся, заплющуючи при тому очі? Її чоловік давно вже не цілує її волосся, він такий… такий страшенно передбачуваний.

Віднедавна вона думала про це дуже часто. І переважно з неспокоєм. Ні, не те, щоб усе зробилося буденним. Не аж так. Але зник цей потяг. Розпорошився десь у буднях. Усе охололо. Зрідка лише розігрівалося, на хвилину. У першу ніч після її або його повернення з якогось довшого виїзду, після сліз і сварки, яку вони вирішували закінчити в ліжку, після алкоголю або після запашних листків, спалених на вечірках, на чужих ліжках у відпустці, на чужих підлогах, біля чужих стін або в чужих машинах.

Це постійно було. Скажімо, бувало. Але без тієї дикості. Тієї містичної тантри на початку. Того ненаситу. Того голоду, який спричиняв те, що на саму лише думку про нього кров, шумуючи, відпливала вниз як шалена, і, як на замовлення, з’являлася вологість. Ні! Цього вже давно не було. Ані після вина, ані після листя, ані навіть на паркінгу при автостраді, куди він з’їхав, коли, повертаючись якоїсь ночі з котроїсь вечірки і незважаючи на те, що їдуть несамовито швидко, вона просунула – так якось найшло на неї під впливом музики в радіо – голову під його руки на кермі й почала розщіпати ремінь його штанів.

Це напевно через доступність. Усе було на віддалі витягнутої руки. Нічого не треба було добиватись. Знали кожен свій волосок, кожен можливий запах, кожен можливий смак шкіри і сухої, і вологої. Відомі були всі закамарки тіл, передчували всі зітхання, передбачували всілякі реакції і повірили вже давно в усі признання. Декотрі час від часу повторювались. Але вже не справляли враження. Вони просто належали до сценарію.

Останнім часом їй здавалося, що