Януш Вишневський - Самотність у Мережі

декілька років лиш зрідка сягала його в шаленому вирі буденності. Самотнім буваєш тільки тоді, коли на це є час. Він не мав часу. Так старанно організував собі життя, щоби не мати часу. Проєкти в Мюнхені і в США, габілітація і лекції в Польщі, наукові конференції, публікації. Ні, у його біографії останнім часом не було перерв на роздуми про самотність, розчулення і такі слабкості як та, що ось зараз, тут. Тут, на цьому сірому спорожнілому вокзалі, приречений на бездіяльність, він не міг нічим іншим зайнятися, щоб забути, і самотність з’явилася, як напад астми.

Те, що він опинився тут і має цю незаплановану перерву, тільки помилка. Звичайна, банальна, безсенсовна помилка. Як помилка в друці. Перед приземленням на Берлін-Тегель він перевіряв у Інтернеті розклад руху потягів і не звернув уваги, що зі станції Берлін-Ліхтенберґ до Варшави потяги курсують тільки в робочі дні. А власне хвилину тому закінчилась субота. Він навіть мав право цього не зауважити.

Це було вранці, після кільканадцяти годин перельоту з Сієтла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.

День народження опівночі на двірці Берлін-Ліхтенберґ. Якийсь абсурд. Може, він потрапив сюди з якоюсь місією?! Це місце могло б бути чудовим сценічним оформленням для подій фільму, неодмінно чорно-білого, про марнотність, сірість і трагічність життя. Він був переконаний, що Воячек[1] тут, у цій хвилі написав би свій найпонуріший вірш.

День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Про що вона думала, коли їй боліло? Він ніколи її про це не питав. Власне кажучи, чому ні? Так просто: «Мамо, чи тобі дуже боліло, коли ти мене народжувала?»

Сьогодні він би хотів це знати, та коли вона ще жила, таке ніколи не спадало йому на думку.

Тепер її уже нема. Й інших також. Усі найважливіші люди, яких він любив, померли. Батьки, Наталія… Він не мав нікого. Нікого важливого. Мав лише проєкти, конференції, терміни, гроші й часом визнання.

Хто взагалі пам’ятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось, хто про нього сьогодні подумає? І тоді з’явилися сльози, яких він не зміг уже стримати.

Раптом він відчув, що хтось його штурхає.

– Колєґо… Вип’єш ковток пива зі мною? Останній ковток? Вип’єш? – почувся захриплий голос.

Він підвів голову. Налиті кров’ю, настрашені очі у великих очницях вихудлого, зарослого і вкритого ранами обличчя благально дивились на нього. У простертій тремтливій руці чоловіка, який сидів поряд, була банка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся і сказав:

– Слухай, колєґо, я не хочу тобі перешкоджати. Я не хотів, справді. Я теж не люблю, як хтось чіпляється, коли я плачу. Я піду собі геть. Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно.

Він не відпустив його, вхопивши за куртку. Взяв банку з його руки і сказав:

– Ти не перешкоджаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Не йди. Моє ім’я – Якуб.

І раптом він зробив щось, що видавалося йому тієї миті зовсім природним і чому він не міг опертися. Він притягнув того чоловіка і притулив до себе. Поклав його голову на плече, прикрите подертою болоньєвою курткою. Вони сиділи так якусь мить, відчуваючи, що відбувається щось урочисте. У певний момент тишу порушив потяг, пролітаючи з гуркотом повз лавку, на якій вони сиділи, притулившись один до одного. Тоді чоловік зіщулився, мов перелякана дитина, притиснувся до нього і сказав щось, що заглушив гуркіт коліс потяга, який мчав повз них. Згодом його пройняв сором. Той другий мусив відчути те саме, бо зненацька відсунувся, мовчки підвівся й рушив до сходів, що вели до тунелю. Біля одного з металевих кошиків на сміття він зупинився, витягнув листок паперу зі свого фольгового мішка, зім’яв його в руці і викинув до смітника. Згодом зник у тунелі.

– Усього найкращого з нагоди дня народження, Якубе, – мовив голосно, випиваючи останній ковток пива з банки, яку той чоловік поставив біля комп’ютера, що продовжував миготіти.

Це лише мить слабкості. Напад аритмії серця, який минув. Він сів, випроставшись на лавці. Поліз до торби за стільниковим телефоном. Витягнув куплену вранці берлінську газету, знайшов рекламу сервісу таксі. Набрав номер. Спакував комп’ютер і, тягнучи з гуркотом по ковдобинах платформи валізку, подався в напрямку тунелю, який вів до касової зали і виходу до міста.

Як це було? Як він це сказав? «Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно».

ВОНА: Вже давно жоден мужчина не старався аж надто, щоби вона мала такий настрій, почувала себе привабливою і мала найкращі напої в келиху.

– Ніхто не заперечить, що в Попелюшки було винятково сумне дитинство. Злі єдинокровні сестри, непосильна праця і люта мачуха. Крім того, що їй доводилося затруюватись, витягаючи попіл із зольника, вона не мала навіть каналу MTV, – сказав, вибухаючи сміхом, молодик, котрий сидів навпроти неї за баром.

Він був на кілька років молодший від неї – не більше двадцяти п’яти. Гарний. Неймовірно елегантний. Вона давно не бачила так гармонійно одягненого чоловіка. Саме так. Гармонійно. Він був вишуканий, як його гарні, пошиті на замовлення костюми. Усе в ньому гармоніювало. Запах одеколону пасував до кольору краватки, колір краватки пасував до кольору каміння в золотих запонках на манжетах бездоганно голубої сорочки. Золоті запонки на манжетах – хто ще взагалі тепер носить такі запонки? – своїм розміром і відтінком золота пасували до золотого годинника на кисті правої руки. А годинник пасував порі дня. Тепер, увечері, на цю зустріч із нею в барі він одягнув елегантний прямокутний годинник з делікатним шкіряним паском під колір його костюма. Зранку на зібранні в берлінському офісі їхньої фірми він мав важкий, достойний ролекс. А крім того, зранку він пахнув інакше. Вона це напевно знає, бо зумисне підвелася зі свого місця і нахилилася за пляшкою газованої води якраз над його головою, хоча мала цілу тацю з пляшками перед собою.

Увесь передобідній час вона приглядалася до нього. Звали його Жан, і він був бельгійцем «з абсолютно французької частини Бельгії», як сам наголошував. Вона не знала, чим французька частина Бельгії аж так особливо відрізняється від фламандської, але відзначила, що бути з французької частини, очевидно, є більшою честю.

Як виявилося згодом, Жан не лише для неї став найбільшою атракцією того цирку в Берліні. Їх стягнули з цілої Європи до центрального управління в Берліні, щоб сказати, що