Жорж Сіменон - Замах на бродягу

від'їздили наповнені піском вантажні машини. Інші слухняно чекали своєї черги.

— Він голосно кричав?

— Еге ж, месьє…

— А що він кричав — гукав на поміч?

— Просто кричав… Потім замовк… А потім…

— Що ж ви зробили?

— Я скочив у шлюпку і одв'язав її…

— Ви бачили потопаючого?

— Ні, месьє… Зразу я його не побачив… Але мій сусіда з «Пуату» теж, мабуть, почув його крик, бо вибіг на палубу й намагався підчепити щось багром…

— Далі…

Фламандець намагався висловлюватися якнайзрозуміліше, та це давалось йому нелегко: бідолаха аж упрів з натуги.

— І кричав: «Он він! Он він!»

— Хто кричав?

— Хазяїн «Пуату».

— І ви його побачили?

— То бачив, то знов не бачив…

— Бо він занурювався в воду?

— Так, месьє… Його несла течія…

— Вашу шлюпку теж?

— Еге ж… Потім у неї скочив і мій сусіда.

— Хазяїн «Пуату»?

Йєф зітхнув: що за недотепи ці поліцаї. Для нього все було дуже просто, і, очевидно, він уже не вперше переживав подібні пригоди.

— Отже, удвох ви його й витягли?

— Так…

— В якому він був стані?

— При своїх… Очі в нього були розплющені. В шлюпці його занудило.

— Він нічого не сказав?

— Ні, месьє.

— Вам не здалося, що він злякався?

— Ні, месьє.

— Ну, все-таки, який в нього був вигляд?

Йєф навіть осміхнувся.

— Ніякий… Він не рухався, а з рота текла вода.

— Очі були весь час розплющені?

— Так, месьє. Я вже був подумав, що він мертвий.

— І тоді ви покликали на поміч?

— Ні, месьє. Покликав не я.

— Ваш сусіда з «Пуату»?

— Ні. Нас хтось гукнув з мосту.

— Отже, на мосту Марі хтось був?

— Мабуть, випадковий перехожий. Він запитав, чи не втопився хто. Я сказав, так. Тоді він гукнув, що йде дзвонити в поліцію.

— Він так і зробив?

— Еге ж… Незабаром приїхали два поліцаї. На велосипедах.

— Тоді вже дощило?

— Ні… Задощило й загриміло тоді, коли його вже винесли на палубу.

— Вашої баржі?

— Еге ж…

— Ваша дружина прокинулася?

— Так… Коли шлюпка повернулася, в рубці вже горіло і світло. Аннеке в пальті стояла на палубі.

— Коли ви помітили кров?

— Коли він лежав біля керма. Вона текла із щілини в голові.

— Із щілини?

— Ну, із дірки… Не знаю, як це у вас називається.

— І саме тоді прибули поліцаї?

— Саме тоді…

— А перехожий, що їх повідомив?

— Я його більше не бачив.

— Ви не знаєте, хто це був?

— Ні, месьє.

Цього сліпучого сонячного ранку важко було уявити собі в усіх подробицях оту похмуру нічну картину, про яку так старанно і так повільно розповідав Йєф ван Хутте, немов перекладаючи кожне слово з фламандської на французьку.

— Звичайно, вам відомо, що бродягу спочатку вдарили по голові, а потім кинули у воду?

— Так сказав лікар… Один із поліцаїв привів лікаря. Потім приїхала швидка допомога. Коли його віднесли, мені ще довелося мити палубу. Там була ціла калюжа крові…

— Як, на вашу думку, все це сталося?

— Не знаю, месьє…

— Ви сказали поліцаям, що…

— Сказав, що думав, ясна річ.

— Що ж ви їм сказали?

— Цей добродій, певно, спав під мостом…

— Але ж раніше ви його не бачили?

— Не знаю… Під мостами завжди хтось спить.

— Гаразд…. Отже, машина з'їхала до самої води?

— Червона машина. Я певний цього…

— Вона зупинилася недалеко од вашої баржі?

Йєф кивнув і показав рукою на берег.

— І весь час працював мотор?

Фламандець заперечливо хитнув головою.

— Ні. Вони вимкнули мотор, як тільки приїхали.

— Отже, ви чули їхні кроки?

— Еге ж, месьє.

— Кроки двох людей?

— Я побачив двох чоловіків, вони поверталися до машини…

— А коли вони йшли до мосту, ви їх не бачили?

— Я порався з двигуном…

— Отже, ви гадаєте, що ці двоє, із яких один був у світлому плащі, оглушили сонного бродягу ударом по голові і потім кинули його в Сену?

— Не знаю… Коли я вийшов на палубу, він уже був у воді.

— В медичному висновку говориться, що потерпілий не міг так поранити голову, коли падав у воду… Навіть коли б він випадково стукнувся головою об камінь.

Ван Хутте байдуже знизав плечима, немов хотів сказати, що це його аж ніяк не обходить.

— Ми б іще хотіли допитати вашу дружину.

— Будь ласка, поговоріть і з нею… Тільки вона вас не зрозуміє. Аннеке не вміє по-французьки.

Помічник прокурора глянув на комісара: мовляв, чи не хоче той щось запитати. Мегре похитав головою. Якщо в нього й виникли запитання, він поставить їх пізніше, коли тут не буде цих панів із прокуратури.

— Коли нам дозволять плисти далі? — запитав фламандець.

— Одразу, як тільки підпишете свої свідчення і повідомите нас, куди пливете.

— До Руана.

— І де зупинятиметеся по дорозі? Щоб ми знали, де вас