Жорж Сіменон - Замах на бродягу

Він говорив із сильним фламандським акцентом. Чіткі риси обличчя, блакитно-сірі очі, довгі руки, манера рухатись — все нагадувало в ньому тих гонщиків-велосипедистів після пробігу, коли вже дають інтерв'ю для преси.

Від скреготу лебідки лящало в вухах.

— Ваше ім'я ван Хутте? — запитав комісар, кинувши погляд на клаптик паперу.

— Так, месьє… Йєф ван Хутте…

— Це ваша баржа?

— Звичайно… Чия ж іще?

Із рубки пахло чимось смачним. Біля трапу, вистеленого квітчастим лінолеумом, поралася молода жінка. Метре показав на колиску.

— Ваш синок?

— Не синок, а дочка, месьє… Йоланта. Так звуть мою сестру, вона її хрестила…

Помічник прокурора теж вирішив втрутитися.

— Розкажіть, що тут сталося, — мовив він, зробивши знак секретареві. Той слухняно розкрив блокнот.

— Ну, ми витягли його з води… Удвох з отим он хлопцем.

Він показав пальцем на сіру баржу, з борту якої, зігнувшись над кермом, на них уважно дивився якийсь чолов'яга, немов чекаючи своєї черги.

Посеред річки, розтинаючи повітря короткими свистками сирени, повільно пропливав буксирний катер, тягнучи за собою чотири баржі. Коли вони порівнялися з баржею «Зварте Зваан», Йєф ван Хутте привітав кожну з них змахом руки.

— Ви вже давно знайомі з потерпілим?

— Зроду його не бачив…

— А як давно ви тут стоїте?

— З минулого вечора… Ми йдемо з Жемона до Руана, веземо шифер. Я. хотів був завидна пройти Париж і заночувати біля Сюренського шлюзу, як раптом закапризував мотор… Зрозуміло, що ми не дуже любимо ночувати в Парижі…

Мегре помітив оддалік під мостом кількох бродяг і серед них дуже гладку жінку — йому здалося, що він її вже десь зустрічав.

— Як це сталося? Він хотів утопитися?

— Думаю, що ні, месьє… Коли б так, то що б тоді тут робили ті двоє?

— Це було о котрій годині? Де були ви? Розкажіть детальніше про все, що відбувалося минулого вечора. Ви пришвартувалися сюди пізно, коли вже темніло?

— Саме так.

— Ви помітили під мостом бродягу?

— Та хіба ж приглядаєшся… Вони там завжди є.

— Так… А що ви робили потім?

— Ми почали вечеряти. Хуберт, Аннеке і я…

— Хто такий Хуберт?

— Мій брат. Ми працюємо разом. Аннеке — це моя жінка. Взагалі її звуть Анна, але ми називаємо її…

— Далі…

— Далі мій брат прибрався і пішов на танці. Такі літа. Вірно я кажу?

— Скільки ж йому?

— Двадцять два.

— Він зараз тут?

— Ні, він подався до міста, за харчами. Незабаром буде.

— Що ви робили після вечері?

— Заходився коло двигуна і одразу помітив, що витікає масло… А я хотів відчалити на світанку, от і довелося лагодити…

Фламандець по черзі недовірливо оглядав кожного з них, як людина, що не звикла мати справу з правосуддям.

— І коли ви скінчили?

— Лише сьогодні вранці. Вчора я не встиг.

— Де ви були, коли почули крики?

Йєф почухав потилицю, дивлячись просто перед себе на простору, надраєну до блиску палубу.

— Спочатку я піднявся сюди покурити і поглянути, чи спить Аннеке.

— О котрій годині?

— Десь коло десятої…. Точно не скажу…

— Вона спала?

— Так, месьє… Мала теж спала… Інколи вона плаче цілу ніч. У неї ріжуться зубки…

— Потім ви повернулися до двигуна?

— Саме так.

— У рубці горіло світло?

— Ні, месьє… Аннеке спала.

— На палубі теж було темно?

— Певна річ.

— Далі.

— Далі… Я не знаю, скільки минуло часу, як я почув звук мотора… Неначе десь поряд загальмувала машина.

— Ви не поцікавилися, хто то був?

— Ні, месьє… Чого б це я мав цікавитися?

— Гаразд, далі…

— Трохи згодом чую — шубовсть!

— Так немовби хтось упав у воду?

— Еге ж…

— Ясно.

— Я поставив драбину і висунув голову з люка…

— І що ви побачили?

— Двох чоловіків, вони бігли до машини…

— Отже, там стояла машина?

— Так, месьє, червона машина марки «Пежо чотириста три».

— Як ви розгледіли? Адже було темно.

— Там над муром на набережній якраз стоїть ліхтар.

— Який вони мали вигляд?

— Менший, кремезний, був у світлому плащі та в капелюсі…

— А другий?

— Того я не встиг як слід роздивитися… Він одразу поліз у машину і завів мотор…

— Ви не запам'ятали номерний знак?

— Який знак?

— Ну, номер на табличці?

— Ні… Знаю тільки, що там було дві дев'ятки, а в кінці сімдесят п'ять…

— Коли ви почули крики?

— Як тільки машина рушила з місця.

— Інакше кажучи, минув якийсь час, перш ніж той, кого кинули в воду, почав кричати? Бо ви б почули його крики раніше?

— Думаю, що так… Уночі тихше, ніж вдень.

— Котра була година?

— За північ…

— Ви не помітили нікого на мосту?

— Я туди не дивився…

На набережній вже зібрався гурт перехожих, які з цікавістю стежили за тим, що відбувалося на баржі. Мегре здалося, що бродяги з-під мосту теж підійшли ближче. Скрегіт лебідки не вщухав ні на мить. Від порту одна за одною