el Leper Lepiller - Культ Кози Диявола, el Leper Lepiller

Я сидів у своїх хоромах, море було стривожено, щось порушило його спокій. Саме на цьому моменті і почалось усе божевілля.
Я пробував заснути, але все ніяк не виходило. Було чути, що внизу хтось свариться. Звичайно мені теж було цікаво. Хоча вій позитивний настрій і енергійність почали зникати  Тихенько вийшов із кімнати і навшпиньках попрямував до сходів де я помітив що їх син теж вийшов і хотів спостерігати за цим. Він серйозно поглянув на мене, підводячи палець до уст що означає тихо. Ми дивились одні на одного, доки Іван в низу сварився із якимось чоловіком. Вони говорили нерозбірливо, але явно не щось хороше. Все скінчилось на тому, що Іван просто виштовхав чоловіка за двері і продовжував лаятись.
Після цього я не спав, я лиш мріяв.  Мріяв про те к стану вченим, як напишу свою докторську. Буду купатись у славі. Одружусь або буду холостий, ще не знаю. І ось настав ранок. Цього разу я не хотів бігати. Прокинувся напівживий десь близько дев’ятої. Господарів вдома не було. Тільки Юрко бігав по кухні. Він сказав, що сніданок на столі а батьки в суді. Хтось висунув позов проти компанії батька.
 

Ми сіли за стіл. Хлопець був повністю понурений у себе він навіть не дивився на мене. Я спитав його чи він знає хто це вчора приходив. Він спершись обома руками на стіл сказав, що не знає, і не цікавиться цим, але у них часто таке трапляється. Потім ми говорили про мене, що я тут роблю і чим займаюсь. Юнака зацікавив мій проект, і може показати мені гніздо соколів яке бачив колись, можливо там гніздяться й досі.
На цей раз я взяв з собою камеру, записник, маленьку аптечку(знаючи мене краще взяти) та закинув до сумки. Ми йшли в іншу сторону від маєтка по обривах. Я дізнався, що Юрко не є диваком, він просто дуже сором’язливий. Розповідав, що любить моря й океани, каже як виросте стане моряком. Дивно уявити його у такому образі. На вигляд йому десь п’ятнадцять. Із темним зачесаним назад волоссям у лляній сорочці та черевиках. Юрко ніби вже вражений морською хворобою – страшенно худий, блідий, не виражає емоцій і тихо говорить!

Ми йшли чагарниками попри гості скелі об які бились хвилі. Довкола нас лунали різні звуки бо ми фактично обходили місто зі сторони. Як ось ми вийшли на стежку, і стежка була довгою і широкою. Довкола нас були дуби, хвоя. Як ось я побачив щось дивне. Хлопчак теж встав як укопаний.
Це була велика кам’яна церква із фіолетовими куполами, біля неї стояла криниця та дивні чотири хрести, трава була наче затоптана, вікна не вибиті, за церквою  доглядали, але дуже рідко. Це була надзвичайно дивна знахідка. Та й сама споруда була чи то на обриві чи то горба під обривом було те саме гніздо про яке казав юнак, там навіть були молодняки. Але Юрко був явно стривожений він схопив мне за куртку і буквально благав би я туди не йшов, що пора додому батьки скоро повернуться. Проте  сказав що залишись, а він як так хоче то най іде додому. Він просто звів брови обернувся і пішов, щось бурмочучи собі під ніс.  Я розчув тільки «ідіот» - ну я не ставав спорити.
Я й сам не був в захваті від свого місце знаходження, але це моя ціль і саме за цим я приїхав. Відійшов далі майже на кінець обриві і став чекати й спостерігати.
 

З кожною секундою мені ставало дедалі лячніше, хоч нічого і не змінилось. Якась дивна трагедія спікає мене клянуся саме так і подумав коли побачив що почав віяти вітер з моря і насуваються хмари. Почався дощ. А все таки біс із томи соколами мені пора додому. Клаптик здорового глузду нашіптував мені що пора забиратись звідси. Раптом небо осяяла яскрава блискавка, яка вкрила собою все небо і розійшлась дрібними нитками. Коли біг, я побачив що у церкві світиться а навколо звичайні люди роблять порядок. Вони були у дощовиках, щось жартували і сміялись.  Прибіг до них, привітався і вони були не проти щоб я залишився з ними щоб перечекати дощ. Мене покликали до середини. Там було безліч людей: матерів із дітьми пенсіонерів, звичайних робочих. Дехто із них був одягнений у оксамитові мантії. Потім я побачив те що змусило мене перевести подих. Посеред великої старої зали стояв великий орган, а над органом висів стяг із тим самим знаком. І я раптово згадав про ті аркуші. Чорт! Я геть забув про них. Це був той самий знак що був у того хлопця із автобуса. Як я зразу не здогадався. Тікати було марно.

Хоча їм байдуже на мене , тому я знову почав дихати. І поволі, поволі не подаючи виду ішов до виходу. От трясця! Я напоровся на якогось хлопця із довгим волоссям зібраним заді у хвіст, саме волосся було чи то темного чи то світло сірого кольору, одягнений у мантію, мав великі карі очі. Він спитав хто я і що тут забув? Я пояснив ситуацію, і що збираюсь іти. Він кивнув і пройшовши три кроки він кивнув мені у слід:
- А ти знаєш про Культ Кози-Диявола?
Я був надзвичайно спантеличений чи то назвою чи то в загальному був на межі нервового зриву. Він просто засміявся і повільно підійшов до мене.
- Якщо подивитись на ноги кози тільки знизу, як і всі дияволопоклонники, ти і не відрізниш їх від диявола, доки не поглянеш вгору, ти зрозумієш, що просто й безглуздо  підкорявся козлу. Така специфіка людського існування. Але ти маєш шанс змінити це, брате. Я допоможу тобі зрозуміти де є справжня істина.

І гучно дзвінко засміявся
Що це в біса таке, що за дияволопоклонство чи як це назвати? Юнак запросив мене у свій кабінет. Він розпитував мене хто я, звідки і чи не проти  залишитись на їхній тусовці?це буде весело він запевняв мене, і вручив мені мантію таку ж як у нього.
Його кабінет це просто був підвал обклеяний вирізками із газет. Стояла одна велика шафа стіл два стільця. Хлопець здавався нормальним, але дуже хворобливий – хоча тут всі такі. Наполегливо розповідав що це просто молодіжна організація, що тут збираються ті, хто хоче щось змінити у світі та своєму житті. Його звали – Валукою. Верховний жрець, читач псалмів. Він розповів що це все наче шоу, але вони збирають рукописи провідних філософів, запрошують цікавих людей, для того щоб донести до людей свої ідеї. Валука розповів що це досить популярна і актуальна ситуація і з багатою історією дивно що я її не чув. Тоді  я майже повірив йому але якесь відчуття тривоги не давало мені спокою. Можливо що я не спав, чи тому що стрес?
Аж раптом у кімнату зайшов юнак який не вписувався у суспільну картину. Він був у якісь сорочці, штанах прямого крою, взутий у великі американські черевики. Зачіска дивна, волосся розкуювджене і зачесане на один бік. Він сказав що Валуку хтось чекає. У ту ж мить він підскочив і виходячи із кабінету кричав би я нікуди не йшов.. Хлопчик замислився потім сів на місце Валуки і почав розповідати дивні речі.