el Leper Lepiller - Культ Кози Диявола, el Leper Lepiller

Весь наступний  день я провів у бібліотеці. мені було надзвичайно цікаво дізнатись більше про цей дивовижний замок та які загадки він тримає у собі. Ніколи іще так завзято я не брався до книг та архівних записів, якась прихована сила наче скеровувала мене і давала мені енергії. Ні про що інше я й думати не міг. Але марно я перечитав усі книги про містечко, про його минуле, обнишпорив усі доступні мені архівні дані і нічого не знайшов. Здається у діда почався маразм, плюс Альцгеймер, або ті як він казав «західні» добряче так стежать за своєю репутацією.

Я уже бувало зневірився у своїй грі в детектива, але наткнувся на цікаву вирізку із газети із заголовком: «Жахлива смерть юнака в затоці». А на фото нижче було фото того самого озера де я був зранку. Там йшлося про  купку дорослих які були на рибалці відпочивали на березі, аж раптом побачили дивний об’єкт у воді, що мав розміри два метри на метр. Темно фіолетового кольору, коли вони підійшли ближче, і побачили, щось неймовірне! Це була справжня труна, яка застрягла в болоті. Коли на місце приїхали тутешні міліціонери  та інші служби то відкривши труну побачили тіло юного хлопчика, який жив десь на околицях Києва, а в містечку був лишень раз підчас екскурсії в замку. Тому звичайно запідозрили власників замку але жодних доказів їхньої провини не було знайдено, а їхнє алібі було аргументоване. Це сталось у червні 2003 року.

Сказати що я був здивований - це нічого не сказати. Поклавши газету назад до ящика, із якої витягнув її, аж раптом побачив дуже знайоме обличчя . Це був дивак із автобуса, щось уважно читав, на столі у нього стояв стос аркушів. Деякі з них були помнуті, а деякі наддерті,  і щось мені підказувало вони були дуже древні. І тут їх було дуже багато він обклався ними як барикадами. Я дуже довгий час спостерігав за ним із свого столу. І ось він підвівся і кудись  відійшов. Ну це мій шанс! Не знаю, чим я керувався тоді, але я блискавкою підвівся і підійшов до його столу. Там стояли два стоси паперу. Я витягнув десь три аркуші із середини першої купи, щоб від нічого не запідозрив, на саме першому аркуші була наче основна сторінка. Це був старий зімнутий папір, на якому древнім курсивом було написано дещо не відомою мені мовою, але по центру красувався  надпис, який я пам’ятаю і досі літери наче дивились прямо мені в серце,  це було щось схоже на той знак який був на записнику цього юнака. А під ним наче красувалась назва рукопису «Repel» і що воно означає – а біс його знає (напевно таки біс і знає). Проте, здоровий глузд не покинув мене  і я склав вкрадені аркуші у нагрудну кишеню своєї куртки.і вирішив негайно покинути читацький зал. Коли я вийшов, то побачив, що хлопчак щось  дуже усміхнено каже дівчині-бібліотекарці, отак міг я не спішити

Уже починало темніти, так не помітно проминув час, на вулиці був теплий літній вечір. Дійсно мене ж чекають у готелі Тому я вирушив пришвидшити темп наспівуючи червону руту.

Садівник уже чекав мене на рецепшені. Він казав щось дуже в офіційному стилі,  я так і не зрозумів чи він сміється з мене чи справді так треба. Це було щось в стилі: «Сім’я Хоменків запрошує вас на вечерю…» і так далі і так далі. Але я був задоволений, тому помчав збирати речі.

А дід справді не перебільшив, це був старий замок побудований із каменю, у готичному стилі, із двома великими вежами, а знаходився він майже що на обриві, внизу були гострі як списи заточені скелі, об які бились мужні хвилі, здавалось би, зовсім скоро і хвилі заберіть із собою в море. Маєток був оточений величезним муром. Ввійти до нього можна було через велику ковану браму. Доріжку вкривали  дрібні камінці білого кольору правильної форми. Хоч і більшість було освітлено автентичними ліхтариками у яких горіли гасові лампи, але силует цього дивовижного замку скоріше зачаровував, а не лякав. Також мені довелося побачити здоровенний дуб, поля троянд оточували всю споруду. Здавалось що от декілька десятків років і замок справді впаде, адже знаходився під наклоном на кручі.
Ми відчинили старі дерев’яні двері, досить важкі. Я зайшов і побачив перед  собою велику залу, всередині все було також старовинне, стояв великий стіл, вкритий червоною скатертиною та наїдками. До нас вийшла жінка. Досить красива, ще молода із білявим волоссям у темно-зеленій сорочці. Це була Нуся - господиня цього замку. Зі сходів зійшов високий чоловік, із коротким волоссям та окулярах а це був Іван, господар замку. (Моя думка про них не змінилась, справді хороші, розумні і добрі люди. Я мав їх номери,  та навіть із лікарні спробував додзвонитись до них, але у відповідь чув тільки гудки). Вони моя остання надія на здоровий глузд. Господарі люб’язно запросили мене до столу. Вони зраділи коли я їх розповів, що я із заходу. Їхня українська була чистою без жодних русизмів. Ми повечеряли і мене відвели у мої покої. Це була звичайна кімната із євроремонтом, явно зроблена для туристів, а з вікна відкривався вигляд на море. Тоді воно було дуже спокійне, слухаючи шум хвиль я заснув і це була остання спокійна ніч у моєму житті.
Прокинувся я раненько і за звичкою вибіг на пробіжку. Я ледь не скрутив собі шию коли побачив що на великому дубі розлогому сидить хлопчик. Він був якись дивний. Я помахав йому рукою а він лиш звів брови і втік і сад. Як далі виявилось це був Юрко – син господарів, спадкоємець замку, але тут  вже певно сміюсь. Батьки і не заперечували його дивакуватість. Він не спілкувався із ровесниками а сидів лиш у своїх фантазіях. Але все ж може з віком пройде його анти соціальність, так казали батьки.
Я спустився до моря, сонце тільки сходило, я біг по піщаних пляжах у своїх Nike Cortez . І тут я завмер, я побачив свою ціль – білосніжний кречет пролетів наді містом в далечінь. Вдивляючись у його політ, наче із поем Джерарда Менлі Хопкінса,  зрозумів, що наступна моя ніч буде проходити на узбережжі. Цей день я присвятив кречетам.
Вечері я розповів про свою знахідку Івану.  На моє здивування він зовсім не підтримав мене а навпаки сказав залишитись, мовляв місцеві не люблять туристів, тай кречети тут лиш перелітні птахи. Мені здалось він щось приховує від мене. Все ж я вирішив або залишитись в них і ще бодай на оду ніч, або втекти безслідно і більше ніколи не повертатись.