Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Пройшовши дерева та кущі, допитливі мандрівники вийшли до трави, яка ледь доходила до їхньої щиколотки, що теж видавалося доволі дивним. За п’ятнадцять метрів стояла занедбана хата. Очерет, що раніше був на даху, або вже давно перетрух від старості, або його розмітало вітром. Одна із саманних стін, відвалившись назовні, відкривала доступ до середини колишньої будівлі.

Крім стін у величезній кімнаті, що могло привернути увагу, Святовір побачив лише піч та глечик на підвіконні. Обпалена сонцем глина ще зберігала тьмяний малюнок, що, здавалося, міг розповісти про таємницю цього краю.

Попрямувавши до знахідки, не діставшись і до середини хати, Святовір несподівано провалився по коліно під земляну підлогу, не встигнувши навіть і зойкнути.

Батько, перебуваючи поруч, підхопив сина під руки та витягнув його з провалля.

– Як ти? Нічого не зламав? – дбайливий татусь почав оглядати ногу.

– Та все зі мною добре, — відмахнувся хлопець.

Отвір у землі привернув неабияку увагу гостей.

– Ти диви, у неї тут і хованка була!

Батько уважно роздививсь у отворі трухле дерево, присипане землею.

– Прикольно! – вигукнув Святовір, ставши відгортати ногою землю, щоб звільнити дерев’яну перепону, яка вела до підземного простору.

Коли він підняв трухляву ляду, світло негайно ж загнало пітьму у далекий кут.

– Та тут нічого собі льох, — вигукнув він.

Дерев’яне перекриття, яке слугувало підлогою для дому, ще добре функціонувало в цьому льоху, старанно приховуючи його існування. Кімната п’ять на п’ять метрів містила в собі небагато речей. Різних форм глечики як стояли, так і лежали додолу. Стовбуріння від трав ще лишалось висіти по кутках. Проте найцікавіше стояло під стіною. Скриня, яка притягувала погляд, була чимось незвичайним, залізо, обтягнуте по кутах та на краях знахідки, стримувало дерево. Здавалось, що ящик утримував у собі щось важливе і важке. Цікавість одразу ж охопила хлопчиська, до такої міри, що вона в нього просто зашкалювала.

– Тату, опусти мене, я гляну, що у скрині. А раптом там скарб?!

– Туди нічого лазити. Ти ж сам бачиш, що вся ця конструкція може завалитись.

– Ну припини ти мені казочки розповідати. Уперше в житті ми щось знаходимо цікаве і ти не бажаєш дізнатись, що там. Знаходиш якусь відмазку.

– Це не відмазка. Ти що, не розумієш, що це все може впасти на тебе.

– Ну, будь ласка, погляньмо, що там! Ну сам подивись, тут нема чому й падати, скільки тієї ваги?

– А якщо стіни погребу осунуться, та стіни домівки підуть до низу? Ти думай краще!

– Та ми зараз сидимо під ними і вони чомусь на нас не падають. Ти сам з ранку казав, що сьогодні мені можна все.

– Все, тільки в рамках розумного, – перебив батько сина.

– Па-а, ну не будь занудою! Я буду дуже обережним. Ну, будь ласка! — заканючив хлопець, ніби мала дитина.

– От чого ти клянчиш? Що ти там не бачив? Старе лахміття? Тобі хочеться копирсатись у старій білизні, яке вже трухле?

– А, може, там золоті червінці?! Що тоді казатимеш? Ти ж хотів нову машину? Ну па, опусти мене, я швиденько гляну.

– Свят, ти як мати любиш на болючі теми давити. Ти зрозумій, я за тебе хвилююсь, — вперто не поступався батько.

– Та що там хвилюватись! Якщо ти спустишся, я тебе назад не витягну, два с половиною метри все ж таки. А ти мене запросто. Ти ж знаєш, я не відстану. Та і якщо ми покинемо це місце, а хтось відшукає цю скриню і там виявиться золото, ти ж потім лікті кусатимеш.

– Ти мариш скарбом. Навіть якщо він там є, ти не боїшся, що на ньому лежить якесь прокляття?

– От до чого тут казочки? Ти бачив хоч одного археолога чи шукача скарбів, якого б переслідувало прокляття? — обурився хлопець. — Подивися в неті скільки монет старих знаходять. Можливо й нам пощастить. Не даремно ж ми тут опинились.

– Та я вже шкодую, що ми сюди приїхали, — приречено зітхнув чоловік і нарешті здався наполегливим проханням сина. — Ну раз ми вже тут опинилися якимось дивом, добре. Так уже й бути. Я тебе спущу. Проте якщо ти почуєш якийсь підозрілий звук, або я тобі скажу йти, ти без розмов одразу ж негайно повертаєшся і я тебе витягую. Ти второпав?

– Второпав! – миттю вилетіло у Святовіра.

– Твоя мама нас уб’є, коли дізнається, що ти сюди опускавсь.

– Я могила! Зуб даю!

Батько злегка посміхнувся куточками губ і протягнув руку синові.

– Тримайся.

Хлопчина схватив батькову руку і той опустив його донизу.

Святовір не став зволікати. Опинившись біля скрині, він не поспішаючи відкрив кришку. Проте там не було ані золота, ані мотлоху. Розгубленість на мить ввела у ступор.

– Що там? – зацікавленість батька не могла розгледіти із-за спини сина знахідки.

– Каміння.

– Каміння?! Діаманти чи рубіни?

– Звичайне каміння, – Святовір почав витягувати його, намагаючись якнайшвидше дістатися до днища. Залишалася надія, що під ними може ховатися жаданий скарб.

Та стара скриня немов не хотіла віддавати своє добро, навіть якщо воно жодної цінності й не становило. Святовір тяжко підривав влежані камінці, чим спричинив руйнування старих протрухлих дощок. Важка кришка впала на руки шукачеві скарбів.

Святовір помітив, як похилилася закривка, що вона ось-ось закриється, і спробував вийняти руки зсередини. Але не встиг. Проржавілі краї металу впились у руки. Різкий біль пройшовся тілом. Та кінцівки все ж таки висунулись із закритої скрині.

Святовір стерпів біль і не видав жодного звуку, проте з порізаних рук текла кров.

– Що там? – батько захвилювався, відчувши недобре.

– Та нічого страшного. Трохи порізався, – Святовір потягнувся, щоб знову відкрити скриню. Але кров хлинула ще сильніше, спускаючись до долу.

– Ану покажи!

Святовір неохоче повернувся, бо вже знав, що скаже батько.

– Ух ти йо-о. Ану вилазь швидше, тебе треба перев’язати і скоріше. Я більше нічого не хочу чути, – руки татуся вже опустились і чекали, поки Свят наблизиться для підняття з льоху.