Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Тоді, що це? – Богдана нарешті відкрила очі, у їх глибині читалося здивування та щось схоже на надію.

– Не хотів би вас лякати. Та це мій товариш, про якого я вам казав. Ви вже відчували щось подібне, проте не могли пояснити для себе звідкіля це з’явилось, — Свят обережно підійшов ближче. – Якщо я вам скажу, що то є не притаманні сили для людини. Що ті сили, коли ви їх відчували, знімали напади вашої недуги і те, що ви і надалі можете жити як здорова людина, забувши про епілепсію.

Богдана схрестила руки на грудях, її погляд став настороженим:

– Щось ви так таємно мені все це говорите, що я не знаю чого очікувати. То ж де ваш товариш?

– Я тільки хочу, щоб ви не злякались того, що почуєте, – сказав Свят.

Богдана легко усміхнулась:

– Навряд чи я злякаюсь того, хто піклується про мене, тим більш, що так приємно.

– Це Назар, – кадет знову торкнувсь Богдани. – Він привид кадетського корпусу.

На мить дівчина замерла, дивлячись у очі Святу.

– Отже, я настільки приваблива, що подобаюсь навіть привидам?

– Якщо чесно, ви дуже схожі на дівчину, яка йому колись таємно подобалась, – злегка зніяковівши, відповів хлопець.

– Ви сказали, що він вам розповів про мене. То ж ви можете з ним спілкуватися?

– Так. Якщо ви хочете, то ви теж зможете з ним бесідувати, – пообіцяв Свят, помічаючи, як її очі засяяли цікавістю.

                                                                                      ***

З трьома речами в руках Святовір виконав обіцянку, дану Остапу Опанасовичу. Богдана відтворила ритуал, після чого змогла побачити Назара на власні очі. Власта, знайшовши довгоочікуваний спокій, передала книгу своєму наступнику. Слава йшла за п’ятами, супроводжуючи молодого пробудженого. Але він, як і раніше, приймав людей у старому парку.

Тільки одні злі очі старої скривдженої відьми, налиті ненавистю, здалеку супроводжували дії Святовіра.  

Кінець