Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Ти звідкіля про неї знаєш? – розгубивсь Остап Опанасович. – Де ти з нею познайомився?

– Я з нею не знайомий. Це ви можете перевірити, спитавши свою дочку. У мене поки одне питання – ми все ж таки їдемо до Полтави, чи то ви так для виду казали?

– Тепер до Полтави, – Остап Опанасович глянув через дзеркало на Степановича, який упіймав його погляд. – Дивний ти хлопчисько.

– Нічого дивного, – знову перебила Власта у тілі Свята. – Про вас же таке не кажуть. Хоча ніхто, мабуть, не знає про ваше хобі. Ви б не хотіли розповісти, для чого ви цікавитесь знаннями пробуджених та для чого вам мої речі?

– Ти нічого не плутаєш? Які твої речі? Звідкіля ти знаєш про кімнату? – розгубленість переходила у гнів. Остап Опанасович почав втрачати контроль над ситуацією.

– Не нервуйте. Я той, хто зможе допомогти вам. Тільки мені потрібно знати, у чому ваша проблема. А кулон та ніж, як і книга, мої по праву. Вони ж не ваші, де ви їх взяли?

– Ти не ясновидець, інакше би знав усе. Поки що ти казав те, що знають декілька людей, і ти міг це десь почути. Мене цікавить у першу чергу книга, а потім я все одно з тебе витягну усю інформацію, яка мені потрібна.

– Ви хоч знаєте, що то за книга? Її історію та що в ній записано? Бачу, що ви і гадки не маєте. Проте ви сподіваєтесь знайти там те, що вам допоможе у здійснені вашої забаганки.

– То не забаганки, а здоров’я мого роду, – злісно відреагував Остап Опанасович.

– Ось тепер я чую, що у вас справді є проблема, – спокійно продовжував Свят. – Так дозвольте дізнатись про неї. Можливо, я знаю рішення та зможу допомогти вам.

– Ти лише знахар, – скривився Остап. – Лікуй своїх пацієнтів, а я зі своїми проблемами вже якось сам розберусь.

– Я пробуджений. Я не тільки знахар. У моїй владі набагато більше знань, чим у вашій кімнаті. Тож я наполягаю розповісти мені те, що ви так старанно скриваєте. Назар!

Привид, який сидів на передньому сидінні, показав своє лице крізь спинку крісла.

– Який ще Назар, що ти верзеш? – Остап Опанасович не міг зрозуміти до чого тут це ім’я.

– Доторкнись до нього.

Назар виконав прохання товариша. Злоба Остапа Опанасовича вмить відійшла, а натомість його охопив незрозумілий спокій та впевненість, що все буде добре.

– Як вам такі відчуття? Погодьтесь, що настрій змінивсь у вас не просто так.

– Як ти це зробив?

– Це не я. Це мій товариш Назар, він привид. До речі, він двічі знімав напад у вашої дочки. Можливо, ви про це не знаєте. Проте вона може жити повноцінне життя, забувши про свій недолік. Та як не дивно, для цього як раз таки потрібні всі мої речі.

– Не знаю чому, та я тобі вірю, – Остап Опанасович, звільнений від впливу Назара, говорив уже від своїх почуттів, вирішивши відкритись Святу. – Більш за все я хочу, щоб моя дочка жила щасливо, але це неможливо... Кулон та ніж мені дала моя бабка, коли помирала. Вона розповідала, що наш рід проклятий її тіткою, у якої вона поцупила ці речі. Моя бабця була знахаркою, але прокляття не могла зняти. Мій батько родився з вадою, у мене бронхіальна астма. Не знаю як дочка дожила до свого віку з такою хворобою, вона не раз згасала на моїх руках дитиною. Після того я відмовився більше мати дітей. Боюся, що і її діти народяться з якимись вадами. Прокляття діє. Я хочу лише зняти його з мого роду. Це все, чого я бажаю. У тій книзі, як повідала мені бабка, має бути спосіб, як зняти це лихо.

– Тож навіщо вона брала ті речі, могло ж нічого такого не статися?

– Її тітка була схиблена на тих речах. Якось вона повідала моїй бабці, що ті речі вона поцупила у відьми, закатувавши її у її ж домівці. Казала, що книга, яку та ховала, містила знання про безсмертя. Але відьма встигла сховати книгу. Якимось дивом тітка прознала, що та ходила до Шар-гори, де у неї там була схованка, – Остап Опанасович на мить замовк, перш ніж продовжити:

– Оскільки моя бабця була пробудженою від народження, на відміну від тітки, яка лише навчена, то вона вирішила, що ліпше відшукає книгу сама. Або то все ж таки розмови про безсмертя зіграли з нею такий жарт. Ось якось так усе і було. Тепер я хочу чути відповідь, якщо я віддам тобі ті речі, чи зможеш ти зняти прокляття з мого роду?

– Прокляття – не буде проблемою. Ваші онуки будуть здорові, можете мені повірити. Та ваші захворювання залишаться з вами, вони нікуди не дінуться.

– Але ж ти говорив, що моя дочка може жити без турбот з епілепсією.

– Так це і буде, мій товариш залюбки охоронятиме спокій вашої дочки. Тим більш, що у нього для цього є вдосталь часу.

                                                                                              ***

– Що ж, забирай свої речі, – Остап Опанасович вже на сто відсотків був впевнений, що цей хлопець все ж таки зробить його щасливим дідом, де його онуки не матимуть того горя, яке він переживає. – Тепер я хочу познайомити тебе зі своєю дочкою. Вона вже має бути тут.

Таємна кімната господаря будинку неабияк сподобалась Святовіру. Тепер він сам захотів мати таку, у якій все б жило пробудженими.

Піднявшись сходами, Остап Опанасович погукав доньку:

– Богдано, де ти?

З другого поверху до них спустилась дівчина, яка була старша за Свята всього на пару років.

– Знайомся, Богдано, це Святовір.

– Приємно, Богдана, – дівчина простягнула руку.

– Свят. Мені також з вами приємно познайомитись. Не повірите, але я про вас чув від свого товариша.

– Можна дізнатись його ім’я? Що ж він вам про мене наговорив? – посміхнулась дівчина.

– Можливо ви вважатимете мене божевільним.... Але спершу – відчуйте це.

Назар, який стояв поруч, взяв за руку Богдану. Ніжність райдужних почуттів окутала усміхнену дівчину, яка на мить від задоволення заплющила очі.

– Що це? – не розплющуючи повік, запитала дівчина. – Як ви це робите?

– Вибачте, але це не я, – Назар відпустив Богдану.