Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Перше вересня. Цей день минув би як і інші дні, коли діти йдуть до школи. Перший дзвоник. Хтось посміхається, дехто з похмурим обличчям сумує за канікулами. Класний керівник з вітаннями та розповідями, що діти стали старші, від яких уже стає нудно у класі. Однокласники, ховаючись за спинами інших, занурюються у телефон.

Для Святовіра перший день осені видався більш напруженим, ставши справжнім випробуванням. На лінійці школярі, як і вчителі, перешіптувались, раз по раз дивлячись у його сторону. Однокласники кепкували з нього, відпускаючи різні прикольчики. Класний керівник поставив у приклад Свята як неординарну особистість, від чого хотілось сповзти під парту і там сховатись, щоб його не помічали. Але наприкінці уроку настав самий пік.

Двері відчинились і до класу завітала директриса, за якою увійшли Кирч Остап Опанасович, а за ним Степанович – «зубр», як про себе обізвали його хлопці, – з коробкою та здоровезним тубусом у руках.

– Доброго ранку! Зі святом вас! – немов зговорившись, промовили незграбним хором незвані гості.

«Вам би таке свято по життю», – проминула думка у Свята, коли він механічно підвівся разом з усім класом, вітаючи відвідувачів.

– Сідайте, – промовила директриса, її обличчя сяяло так, що здавалося ось-ось лусне від щастя. Вона енергійним жестом представила гостя: – Діти, до нас сьогодні завітав почесний гість, голова Полтавської області Кирч Остап Опанасович. То ж даю йому слово. Прошу.

 – Ще раз зі святом вас, – очі Кирча піймали очі Свята. – Хочу побажати вам у новому навчальному році успіхів у навчанні. Тим більш, що у вас є приклад, яким варто пишатися. Знання приводять людей до їхніх мрій. Усе, що ви зможете пізнати, проаналізувати і використати, дадуть вам змогу стати тим, ким ви бажаєте бути, здобувши чимало висот. Ось і про вашого Святовіра я дізнався завдяки людям, яких він вилікував. Його слава шириться навкруги. Ось дійшла і до Полтави. Тож я приїхав подякувати йому за його добрі вчинки. Можливо чимось він допоможе і мені. Але спочатку винагорода. Цей проєктор подарунок вашому класу, щоб ви могли краще навчатись, – Кирч вказав на коробки. – А це особиста нагорода, – діставши конверт із кишені, Остап Опанасович звернувся до Свята: – Святовіре, не соромся, іди до нас.

Свят відчував, що коїться щось недобре. Невже цей чоловік його викрив? Що буде далі? Як бути з книгою? Безліч питань, що роєм кружляли у голові, не давали спокою. Святовір розумів, що це був капкан, у який він сам піде добровільно. Ця людина була розумніша за нього, тим більш, що його вплив на оточення мав велику силу. Йому нічого не залишалось, як встати та підійти до розташовувача пасток.

– Дякую тобі за твою працю, – Кирч протягнув руку Святу. – Мало хто може у твоєму віці реалізувати свої здібності. Тож невеличку нагороду ти заслужив, – конверт перейшов до рук Святовіра.

– Дякую, – прошепотів Свят, не знаючи, чого чекати далі.

– У мене до тебе питання. Чи визначився ти з професією, ким ти хочеш стати?

– Так. Я маю намір стати лікарем. Хоча з моїми знаннями навряд чи будуть раді мене там бачити.

– Не хвилюйся через це, – Кирч поклав руку на плече хлопця. – Я потурбуюсь про твоє навчання! Такі, як ти – один на мільйон. Таким, як ти, потрібно допомагати. Тож я тобі пропоную поїхати зі мною у Полтаву, до медичної академії, де тобі залюбки проведе екскурсію мій добрий товариш, з яким я тебе познайомлю. Ну а потім, звісно, я привезу тебе назад додому.

Капкан мав захлопнутись. Святовір хотів відмовити, але цей тип не з тих, хто відступає. Він все одно доб’ється свого. Можливо, Свят перебільшував? Можливо, він дійсно хоче допомогти? Проте в це важко було повірити. Розгубленість читалась на його обличчі.

– Та не вагайся. Хочеш, зателефонуємо твоїм батькам та запитаємо у них? – запропонував Кирч.

Вплітати батьків у цю історію Свят хотів якнайменше.

– Я зателефоную твоїй мамі, – директриса, поклавши руки на плечі, тихим голосом мовила Святу на вухо. – Не втрачай шанс.

Святовір і сам розумів, що все одно колись йому все ж таки доведеться зіткнутися з цим чоловіком. А зараз у нього є шанс дізнатись про нього трохи більше, або той сам розповість, як він планує діяти далі.

Власта не витримала такої напруги усередині почуттів хлопця. «Рушай. Більш за все – це пастка, але якщо дозволиш, я стану вести бесіду за нас обох».

«Добре. Я тепер у твоїх руках». Щойно Свят дав згоду, Власта миттю заволоділа його розумом.

– Так, – нарешті всі почули згоду від Свята. – Це ж моє майбутнє. Тому я не стану втрачати такий шанс.

                                                                                            ***

Свят сів на заднє сидіння позашляховика поруч із Остапом Опанасовичем. Машина рушила. Раптом почулося клацання замків машини, які заблокували дверцята. Тепер діватись було нікуди.

– Ну розповідай, Святовіре, – голос Кирча звучав холодно, – хто ти такий та що тебе спонукало поцупити у мене книгу? Мене дуже цікавість, прямо розпирає – звідкіля ти знав, що вона там?

– Яка книга? – запитав Свят, хвилювання якого видавало легке тремтіння в голосі. – Ви мене з кимось сплутали.

– Не клей дурника! – різко обірвав його Кирч. – Коли я їхав до Шар-гори, єдина зустрічна машина була чорним універсалом. Не хитрим способом я з’ясував власника. А той розповів, що возив тебе двічі до тієї гори. Тож давай без отих викрутасів, яких ти надививсь у кіно. Подумай краще про батьків та своє місто. Сьогодні ти там герой, а завтра почнуть усі цькувати. Батьків позбавлять роботи. Раптом виявиться, що у вас багато боргів. Ти ж розумієш, що я на багато чого спроможний. Завдяки мені директриса тобі п’яти цілуватиме. Або ж зроблю так, що ти станеш найгіршим учнем та ізгоєм.

– Не треба залякувати, – холодно перебив Святовір. – То все можна пережити. Краще розкажіть мені про Богдану, як вона? Як її здоров’я? Епілепсія – то тяжка хвороба.