Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Так, це вже зовсім не смішно, – з набитим ротом висловився Свят, намагаючись прожувати великий шматок бутерброда.

– Та ти ще не чув усієї хохми, – посміхнувся Назар. – Вони там щось пікали ходили, до стін притуляли. Та один з них запропонував піти до попереднього тунелю і визвати мене, – сміх розібрав привида. – Чого там тільки не було у подарунок, все – від стакана горілки до цукерок. То було схоже на якийсь культ. Я навіть поліпшив настрій тому трудязі, давно я так не сміявся. Він визивав мене всіма вищими силами. В інтернеті вони навіть дивились, яким бубном краще до мене достукатися.  До нього ще двоє долучилися. Я наслухався вдосталь, якби у мене був справжній живіт, він, мабуть, луснув би від мого реготання, — раптом привид став серйозним.

– Та є ще дещо. Завдяки тому писклявому автомату вони самі віднайшли стіну, яку нам потрібно пройти. Тож скоро, за два-три дні і кімната буде відчинена. Як тобі така новина?!

Посмішка миттю щезла з лиця Святовіра. Думки почали свої швидкі рухи, та жодного гідного рішення Свят не знаходив. Дії пішли не за планом.

– Що не так? Ти чого мовчиш? – Назар нахмурився, не розуміючи зміни в настрої товариша.

Свят не міг нічого сказати, язик ніби відібрало.

– Ти чого? За нас зробили нашу справу. Нам лише потрібно взяти книгу, – нетерпляче скрикнув привид.

– Так, вибач! – потроху Святовір почав виходити зі ступора. – Я не очікував, що все так швидко відбудеться. Тож скоро нам потрібно вирушати до гори. А я ще трохи не готовий.

– Як це «не готовий»? – Назар розвів руками. – Тобі потрібна та книга, чи ні?! Щось я не розумію твоїх вагань.

– Вибач. Просто... – Свят глибоко зітхнув. – Знову стільки клопоту лягає на плечі, що я трохи розгубився. Ти можеш точніше сказати, коли вони увійдуть до кімнати?

– Найімовірніше, через два дні.

Власта зі Святом заздалегідь розробили два плани дій, але обидва залежали від водія з автомобілем. Святовір ще не відійшов від першої поїздки, безкінечні розповіді та допитливість дядька Тараса досі лунали у скроні. Та діватись було нікуди…

                                                                                         ***

– Що там? – цікавість Святовіра вирувала неабияк.

– Потріпали їм змії нерви. Та все ж таки вони витравили їх звідти. Шум та різкі запахи зробили своє. Зараз вони вже мають виносити книгу назовні. Остап Опанасович уже їде за нею, але нам треба встигнути раніше, – Назар доповідав за перебіг подій.

– Тоді нам нічого не залишається, як діяти за другим планом, – Свят нервово покрутив годинник на зап’ястку. – Потрібно пришвидшитись. Аби тільки дядько Тарас не уїхав, він чекає на нас уже сьому годину. Та і сутінки вже настають.

За пів години робітники вийшли назовні. Кремезний здоровань ніс книгу під рукою. Обкладинка її була з потемнілої від часу шкіри. Назар зі Святовіром затамували подих, готуючись до дії.

Як тільки один з робітників почав наближатись до охоронця, щоб пройти повз нього, Назар торкнувся вартового, наповнивши його серце злістю.

– Що вилупився? Батрак неумиваний! – гаркнув страж, обличчя якого перекривилося від ненависті.

– Ти нічого не поплутав? Сторожовий пес! – огризнувся робітник, несподівано для себе знайшовши мужність.

Щойно робітник став перед хамом, кадет і працівника взяв за руку, скріпивши їх лютою ненавистю. Слів уже більше не знадобилося, розпочалася бійка. Охоронці билися з робітниками. Ніхто не остався осторонь, Назар заохотив усіх взяти участь. Миттю робочий майданчик перетворився на справжнє бойовище.

Як тільки книга залишилась без нагляду, Свят вискочив із-за вагончика, схопив свою здобич і поспішив сховатись назад. На щастя, засліплені ненавистю і жагою помсти, його ніхто не помітив. В житті Святовір не бігав з такою скаженою швидкістю. Ноги несли його до дерев, де він міг сховатись від зору оскаженілих чоловіків, яким наразі було не до нього.

Ледве дихаючи, з пересохлим горлом і ногами, налитими свинцем, Святовір наблизився до машини. За спиною ще лунали крики бійки, але книга була вже в нього – тепла і жива, немов билася в такт його скаженому серцю.

– Ну нарешті! Я вже збирався дзвонити твоїм батькам та в МЧС, що ти загубився. Ну ти, брат, мене так не підставляй більше. Мої нерви не такі, як раніше. Що з твоїм телефоном, чого не відповідав?

– Вибачте, дядьку Тарас. Я дійсно загубився, – нарешті Свят сів у машину поруч з водієм, який також закрив за собою дверцята. Ноги неймовірно почали гудіти. – А телефон спочатку не ловив, а потім зовсім батарея сіла.

– Добре, що ти мене хоч попередив, що надовго тут. А то б я вже підняв би всіх на вуха, – Тарас завів двигун, голос його трохи пом’якшав. – Думав, вовки тебе понесли, чи що, – вже посміхаючись додав він.

Авто з ревом набирало швидкість, розтинаючи вечірній присмерк. Святовір полегшено видихнув, притиснувши рюкзак, у якому містився його скарб. На задньому сидінні сидів похмурий Назар. Йому не до вподоби був той план, він не хотів робити боляче людям, проте мусив допомогти Святу.

– Вибачте! Я дійсно поспішав. Я бачив, що вже темніє, тому навіть почав бігти.

Тарас кивнув, не відриваючи очей від дороги:

– Та нічого, головне, що з тобою все добре. Батьки, мабуть, хвилюються, набери з мого, щоб заспокоїти їх.

– Все добре, вони знають, що я пізно сьогодні буду. Хоча дійсно краще зателефонувати.

Поки Свят пояснював чому він дзвонить з іншого телефону, назустріч показалось світло фар, яке швидко наближалося. Повз них із ревом пронісся позашляховик, освітивши на мить напружене обличчя Тараса.

– Остап Опанасович поїхав, – почув голос Назара Святовір.

Тривога осадом опустилась на душі у Святовіра. Але хвилювання миттєво змінилось думками навколо книги, йому кортіло негайно заглянути у неї, щоб поринути у давні знання пробуджених.

                                                                                ***