Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Довге занурення у глибину гори привело Святовіра до потрібного місця. Назар чітко вказав, де саме малювати ціль з написом «п’ять метрів під кутом тридцять градусів униз». Поспішаючи назад до виходу, Свят навмисне полишав помітні сліди, які мали привернути увагу копачів.

– Тепер я залишусь тут, – підходячи до виходу, мовив Назар. – Залишки козацької доби у тій печері неодмінно привернуть їх увагу. Де вони розпочнуть потім копати лише можна здогадуватись. Проте у нас є ще одна стіна у тому проході. Вона менша, але тобі самому не вистачить сил з нею впоратися. Тож я повернусь, коли настане час для нових дій.

Повертаючись до машини, Свят поспіхом зривав пучки трави, аби хоч якось набити порожній шкільний рюкзак. Дорогою додому Святовіра не полишали якісь дивні відчуття. Базікання водія дещо відволікало хлопця, але не могло повністю заглушити їх. Проте Свят усвідомив несподівану річ – він по-справжньому здружився з Назаром. Хоч той і був лише привидом та йому нічого не загрожувало, його все одно турбували переживання за свого незвичайного товариша.

                                                                                           ***

Лишався останній тиждень канікул. Свят сидів у парку на лавочці, тримаючи за руку стареньку та уважно слухаючи її пульс.

Раптом з-за спини показалась напівпрозора рука привида. Назар також взяв стареньку за руку, допомагаючи заспокоїти ритм:

– Один, два, три, – він рахував у такт пульсу на вухо товаришу, – все добре, жити буде!

Посмішка засяяла на обличчі Свята.

– Щось не так, синку?! – здивувалась бабця, помітивши його радісний вираз.

– Все добре, житимете ще довго, – повторив слова Назара Святовір. – Нічого у вас страшного немає. Вандо Пилипівно, не кричіть ви на малечу у дворі, хай собі носяться та шумлять. Скоро вони виростуть і вам допомагатимуть, десь сумку піднесуть, а здобувши професію, щось і полагодити зможуть. Просто менше нервуйте і з вашим тиском все буде добре.

– Ой, дякую! Ти мене, дитинонько, просто за руку потримав, а мені вже набагато легше, – скрикнула бабуся, і її обличчя розпливлося у теплій усмішці.

Святовір навіть був радий, що окрім сусідки більш нікого не було. Діждавшись, поки старенька піде, Свят розкрив п’ятірню, вітаючи друга. Назар з урочистим замахом своєю долоню пройшов скрізь руку товариша, немов привітавшись.

– Як же я радий тебе бачити! – не стримався Свят, прискіпливо оглядаючись навкруги. – Розповідай скоріш, як ти, як усе пройшло?

– Ти хоч би навушник у вухо вставив, – пожартував привид, – а то підуть чутки, що ти схибнувся.

– Тоді краще пішли до дому, – Свят все ж таки надягнув гарнітуру, – а то ще хтось прийде.

– Тоді може наввипередки, хто скоріше дійде? – посміявся Назар, лукаво підморгнувши.

– Щось ти дуже веселий! Добре, давай, тільки дай мені фору дві хвилини, тобі он через стіну пройти, а мені ще будинок оббігати.

– Біжи вже!

Свят, щосили чкурнув до хати. Дорога, кодовий замок, сходи, дверний замок. Ледь переводячи дух, Святовір відчинив двері, а за ними його вже зустрічав Назар, спершись на косяк із самозадоволеним виглядом.

– Щось ти повільно бігаєш, – з посмішкою познущався з задиханого товариша кадет. – Черепаха швидше за тебе пересувається.

– Нічого, коли я довчусь, то поставлю на стіни заговори, щоб ти не міг пройти, – переводячи дух Свят та зачинивши двері, пригрозив Свят, – ось тоді ти бігатимеш зі мною поруч. Ну розповідай, а то мене вже розпирає з цікавості.

– Коли ти пішов, я вирішив підігнати події, щоб не чекати дарма, – почав Назар, прямуючи за Святом на кухню. – З’явившись до копачів, я почав навіювати їм страх. Але вони виявились міцніші, ніж я гадав. Вони покидали роботу, полишаючи робоче місце. Але, оговтавшись на відстані, знову повертались у стрій. Старший їх постійно заспокоював та розводив у різні боки.

Святовір, зайнятий приготуванням бутерброда, кивнув, показуючи, що слухає.

– Поки я впливав на одну людину, інша приходила до тями. Мене так дістав та розізлив їхній головний, що я, торкнувшись його, хотів нагнати такого страху, щоб він аж посивів. І тут з’ясувалось, що коли мене переповнює злість і я набуваю сірого кольору, то я стаю видимим, і мене можуть бачити люди. Вони верещали, як дитячий садок під час пожежі, – посміхнувся Назар, — так злякались мене, що бігли один поперед одного. Та, вибігаючи, вони все ж таки побачили наші мітки.

– Отже, план спрацював? – перепитав Свят, відкушуючи шматок бутерброда.

– Так. Оговтавшись, робітники наважилися таки піти до нашої мітки. Їхнє здивування було не меншим, ніж при моїй появі. Головний миттю доповів Остапу Опанасовичу про те, що сталось. Той примчав до печери, наче вітер. Та робітники випили вже чимало горілки, щоб розпочинати щось робити. Наш «шедевр» так вразив Остапа Опанасовича, що він хряпнув разом із копачами. От його слова все ж таки подіяли на працівників. Він довів їм, що то я наставляв їх на той шлях і мене не потрібно боятись, що я вказую їм вірний шлях. Інакше як вони могли б пояснити розпис, — раптом Назар знизив голос. — Зізнаюся тобі, що я не втримавсь, щоб не побачити Богдану. Тим більш, що у нас був час в запасі. Чому б і ні?

– Наступного дня я вже був на місці, стежив за роботою. Трударі хвацько колотити гору. Як не дивно, та вони швидко впоралися із задачею. І от коли вони віднайшли рештки козаків, спочатку вони схопились за шаблі та ножі. І щойно вони натрапили на два перначі, зрозуміли, що то були не прості воїни. Поруч вони знайшли гроші. Їх було не багато, більшість з них були срібні, а решта золоті. Ось тоді почались суперечки. Ти б бачив їхні очі. Вони немов оскаженіли. Добре, що головний Степанович має фактуру та силу зубра, тільки те і зупинило трудівників. Коли знову приїхав Остап Опанасович, то все змінилось. Він дав робітникам їжі, горілки та преміальні гроші. Ті були більш, ніж задоволені. Проте тепер там на кожного продвижника свій охоронець. Вартові не заходять до печери, залишаючись ззовні та обходячи периметр, що може завадити нам знову прокрастись непомітними.