Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Раптом її голос став різкішим:

– Та є одне але. Йому не можна дати заволодіти книгою. Зібравши усі речі, можливо, він вже не потребуватиме твоїх знань. Його ціль нам не відома. Та якщо він вирішить своє питання, що буде далі? Він їх залишить у себе, подарує, продасть чи надійніше сховає? Книга має бути твоєю. У тебе є час, але не зволікай. Ти вже маєш початкові знання, та багато чого тобі ще потрібно навчитись. Питання з людьми, які будуть виникати, ти у більшості випадків не зможеш вирішити. Тож я тобі пропоную свою допомогу. Дозволь мені в складних випадках володіти твоїм розумом. Я обіцяю тобі, що то буде лише для лікування людей. Тим більш, що так ти скоріше пізнаєш мудрість пробуджених і з’являться якісь кошти для вирішення наших проблем. Та пам’ятай одне – ніколи не бери гроші сам. Не вимагай плати. Людина має розраховуватись так, як забажає потрібним: грошима, словом, овочами або послугою. Вони самі повинні вирішувати як тобі віддячити.

Святовір обговорював з Властою своє починання. Він був звичайним школярем, але тепер йому належало стати знахарем. Серце від таких думок колотилось все частіше. Як він, підліток, вказуватиме дорослим, що потрібно робити? Вони ж вважають себе розумнішими, навчаючи життю таких, як він. Та їхнє здоров’я саме зробить вибір замість їхньої пихи та віку.

Наступного дня Святовір вийшов на вулицю, щоб розпочати своє нове життя. Бабці на лавках, мати з немовлям, хворі люди, звичайні прохожі, які бідкались на здоров’я, слухали хлопця та посміхались з його порад, відмахуючись: «Малий ще, щоб нас вчити!» Так минав день за днем, а насмішки лише посилювалися, особливо  від бабусь з сусідніх під’їздів. Та Свят не звертав уваги, він робив свою справу.

Майже три тижні минули, поки як одна з сусідок нарешті вперше подякувала Святовіру за пораду. З цього моменту почало змінюватися ставлення сусідів до небайдужого хлопчика. Сарафанне радіо робило свою справу.

Розпочався серпень. До школи лишався місяць канікул, а Свят так і не наблизився ні на крок до своєї головної мети – книги. Зате він став більш відомим. Бабці вже самі віталися та закликали Святовіра підійти до них, щоб розповісти про свої недуги. Найкращім пацієнтом та ходячою рекламою став водій автобуса, який невдало приземлився зі свого даху, зламавши руку та ребра. Лікарі прогнозували йому щонайменше місяць лікування, але  Святовір зробив неможливе – кістки зрослися за два тижні. Цей випадок привернув до нього увагу не лише пересічних громадян, але й усіх медпрацівників міста.

Святовір приймав людей у парку, бо мати вже не витримувала безкінечне паломництво до їхньої хати, про що неоднаразово скаржилась. Батьки хлопця не розуміли звідкіля у сина з’явились такі здібності. Батько навіть пожартував, що то дух відьми вселився у нього. Жартівник і не підозрював, наскільки близьким до правди було його припущення.

План спрацював. Один з пацієнтів запропонував Святу свої послуги та авто. Святовір не відмовився від такої пропозиції, оскільки чекав на неї. Якось Свят зробив спробу поговорити з батьком, сподіваючись, що той відвезе його до Шар-гори. Але у відповідь почув категоричну відмову:  – Якщо хворим потрібні ліки, то нехай вони самі собі їх купують, а за якимись травами їхати в таку далечінь він не стане, – на цьому питання було остаточно закрито.

                                                                                          ***

Авто повільно наближалось до Шар-гори. Назар, невидимо перебуваючи поруч, показував дорогу, де краще полишити машину, щоб дістатись входу до тунелю.

– А чим особливі трави саме на цій горі? – цікавився без зупину водій Тарас, не відводячи очей від дороги.

– Тут енергетика особлива, ну не та, що біля міста, – відповів Свят, намагаючись знайти правильні слова. – Це складно пояснити. Знаєте, є такі люди, яких прозивають енергетичні вампіри. Зустрінеться така на вашому шляху, поговорите з нею. А потім почуваєтеся кепсько, ви виснажені та пригнічені. Так відбувається і з травами – місце їхнього зростання змінює їхню силу.

– Ну, трави і люди – це дещо інше, – пробуркотів Тарас, кермуючи. – Та сенс я уловив.

– Ну не зовсім інше, – відповів Свят, відчуваючи, як втома поволі охоплює його від надокучливих запитань. – Якщо взяти людину, ми визначаємо зрілість за віком. Молода, доросла і стара людина. Кожний вік має як переваги, так і недоліки. Молоді – спритні. Дорослі – сильні. Старі – мудрі. Ну це так, в загальних характеристиках, – Свят зітхнув, але продовжив свої пояснення. – Ну і якщо взяти трави, то вони також мають свій вік. І відповідно свою силу. Деякі трави корисніші цвітом. Деякі – коли мають зрілу форму. Ну а якісь і у висушеному вигляді зберігають властивості.  Що довше зберігаються – то сильніше діють, – він ледь помітно усміхнувся. – Тому трави можна порівняти із людиною. Ось там зупиніться, будь ласка, – Свят вказав місце під горою. – Я постараюсь швиденько впоратися. Дві, максимум три години і я повернусь.

– Може тобі все ж таки допомогти? – наполягав на своєму водій, зупиняючи машину.

– Ні, дякую. Це вже я сам, – рішуче відповід Святовір, виходячи з авто.

  Підйом на гору потребував часу. Не забуваючи дивитись навколо, юний знахар удавав, що відшукує потрібні трави. Але варто було автівці зникнути з виду, як Свят стрімко змінив маршрут, чкурнувши до місця, яке вказував Назар.

– Ляж і чекай, – скомандував невидимий провідник. – Щойно махну рукою – біжи до тунелю. Тільки під ноги дивись, щоб носа не розбити.

Розвідка Назара видалась успішною. У вагончиках, де жили робітники, спав лише один охоронець. Всі інші працювали у надрах гори.

– Добре, що вони копають у іншому напрямку, – прошепотів Назар. Далекий, ледве чутний стукіт підтверджував його слова. – Нам сюди.

Святовір, не роздумуючи, звернув за кадетом. Присвічуючи собі шлях телефоном, Свят уважно крокував за ним. Подекуди промінь світла вихоплював із темряви залізні арки, що підтримували стелю тунелю. Хлопці розуміли: небезпека нависала над головою буквально.