Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

– Навіть не пам’ятаю, чи залишився в нас цей ключ, чи може вже й викинули, – батько задумливо покрутив його в руках.

Зазірнувши у вікна й не побачивши там нічого примітного, хлопець втратив цікавість до порожнього будинку. Стало нудно.

– Нічого тут особливого немає, – Святовір розчарувався, бо сподівався на щось більше, ніж лише тотальне запустіння, – пішли далі, може, когось зустрінемо. Прикольно було б, якби ми знайшли тут когось, хто ще живе у цих хащах.

– Ну, це навряд чи! Тоді поїхали. Я тобі про відьму розповідав, от ми й подивимось її хату.

Село дихало ритмом, зрозумілим лише йому. Кожен двір, кожна хатинка несла в собі свою історію, написану руками предків. У таких місцях, здавалося, можна почути, як шепоче земля, згадуючи про давні звичаї, обряди, вірування. І тут, серед чистоти й тиші, відчуваєш дивовижне єднання з природою, яка оточує тебе щедрим розмаїттям барв, пахощів та звуків. Автентичне село – це жива пам'ять, невидимий зв’язок поколінь, що нагадує нам про силу й красу простого, чесного життя, де кожен камінь, кожна квітка розповідає свою мовчазну історію. І ти мимоволі переймаєшся цією таємничою атмосферою, ніби стаєш її невіддільною частиною.

– Так, може, ще якусь казочку про відьму згадаєш, я б послухав, – Святовір, як і батько, сів у машину і вони поїхали.

– Та що там розповідати, я вже нічого до пуття й не пам’ятаю. Знаю лише, що мені було дуже страшно слухати ті історії. Ніби я розумів, що нас тільки лякали, щоб ми не бігали та не лазили де непотрібно, адже ми були неслухи і робили те, що нам кортіло. Проте ті казочки справді діяли, і ми боялися близько підходити до хати відьми, та навіть подвір’я оминали десятою дорогою. А ось тут мій товариш жив, – чоловік тикнув пальцем у бік поваленої хатини, – ми з ним якось грались у німців і партизанів. Німцями в нас були гуси з курми, ну а ми, звісно ж, герої. Дісталося нам тоді добряче, батьки навіть грошима відплачувались. Бо ми тоді вбили п’ятьох поганців: гусака, гуску і трьох курей. Якби птиця не забігла на подвір’я відьми, ми, напевно, знищіли б більше «ворога», — закінчив він розповідь, усміхаючись, вдаючись до спогадів. Щаслива усмішка з ноткою смутку засяяла на його обличчі.

Святовіру стало смішно від цієї історії.

– Так ви без телефонів у той час тут розумом двигались?

– Та ні, це зараз діти розуму до побачення кажуть, а тоді в нас було справжнє дитинство, не віртуальне. У нас уява і винахідливість працювали на відмінно. Нам палиці замінювали все на світі. А якщо мав ще й рогатку, та то ти просто був найкращій. Хм а ще були складні ножі. Це був узагалі рівень мало не всемогутнього Бога, — по-доброму засміявся чоловік. — З ним можна було робити що завгодно: змайструвати, підлагодити, а також і погратися.

– Хто ж із ножем грається. Мене ви постійно на кухні сварите, щоб не грався з ножем.

Святовір навіть образився через таку несправедливість щодо нього.

– Нічого, виростеш — зрозумієш. Також дітей своїх сваритимеш за це. А тоді для нас це була лише розвага. Як тільки ми не кидали ніж у землю: і з пальців, і з ліктя, зігнутим, розігнутим. А «земля» чого була варта?!

– Ви і землею торгували?! – не втримався Святовір, щоб не підколоти батька.

– Ой, не страждай фігнею. Земля — то гра така. Один стояв, простягнувши руку іншому, а той, однією рукою тримався за неї, а іншою, нахилившись, ножем малював коло на землі. Потім із центру земля ділилася рівномірно на стільки частин, скільки було учасників гри. Після чого проводилося жеребкування: ми кидали ніж у землю. Той, хто промахнувся перший і його ніж не встряв, кидав останнім. А той, хто жодного разу не схибив, кидав першим. Потім кожен ставав на свою частину, і гра починалась. Ти обираєш землю будь-якого сусіда. Кидаєш, і як встряне ніж, так лезо й ведеш, тільки стояти ти повинен на своїй частині. А от коли ти не зможеш провести ніж від кордону до кордону, то тут сусід може відхопити твою частину. Було таке, що, знущаючись, ми залишали такий малий клаптик землі, що гравець кидав ніж, стоячи на одній нозі. Весело було...

– Так ви, що, йому потім у ногу кидали? — зацікавився син.

– Ні, він виходив за коло. Після того, як йому перерізали землю, він сам обирав, яку йому частину залишити і, якщо він міг устояти на ній, щоб кидати ніж, то продовжував гру. Ну, а якщо його нога заходила на землю іншого учасника, то, природно, вибував із гри.

– Не цікаво, — зітхнувши, підсумував Святовир.

– Ага, як на тебе, було б цікаво, якби в ногу кидали і ми всі без пальців на ногах ходили? – пожартував батько.

– Та ні, ну було б цікавіше з якимись приколами.

– Та приколів завжди вистачало. От, наприклад, грали ми у хованки. Бувало, що одного не можу знайти. Вже усім натовпом шукаємо. А він сидить удома, жере! – сміх Святовіра перервав батька. – Ото ж ми потім почали домовлятися про межі гри, де можна ховатися.

За розповідями татуся, дедалі більше захоплюючись, Святовір і не помітив, як вони приїхали. Авто зупинилось, і хлопчина за батьком покинув транспорт.

– Ось там повинна бути вона, — махнув чоловік рукою в бік. — Тож ходімо зі мною.

Батько, витоптуючи кущі, поспішив до відьминого дому. Святовір, уважно дивлячись під ноги, слідував за ним.

– Як усе поросло, тут фільми жахів лише знімати. Тобі хоч не страшно? — поцікавився старий.

– Та ні! Може... – Святовір не договорив, бо почув крик і помах крил птаха, що злетів з дерева. Батько відступив, зробивши крок назад, зіткнувся з сином і вигукнув:

– Ох йош твою…

Святовір голосно розсміявся.

– Чого регочеш? Пішли далі!

– А ти мене питаєш, чи мені не страшно, а сам птаха злякався.

– Так, ти давай, мовчки йди. Регочеш тут. Мені не страшно, просто крук раптово злетів, я його не бачив і це була несподіванка, – зробивши пару кроків, чоловік ніби щось згадав. – Дивно, але біля цієї хати завжди жив крук. Якось подобається їм це місце, чи що? — міркував він вголос, дивуючись.