Владислав Рікі - Полтавська казка, Владислав Рікі

Скривавлені руки виявилися слизькими. Святовір піднявся на поверхню лише з другої спроби.

– От, що ми тепер мамі скажемо? Тепер дістанеться мені за наші витівки, — журився чоловік, шкодуючи, що поступився вмовлянням сина.

Свят не шкодував, що так сталось. Жалкував лиш про одне, що так і не зміг дізнатись, що міститься під камінням. Думки були лишень про скарб.

Надавши допомогу, тато всю дорогу карав себе за скоєне, і з певним побоювання чекав повернення додому.

А вдома почався цілком очікуваний скандал від мами. Свят дізнавсь, що таке правець, що вони без мозку і їм нічим думати, що шрами, які залишаться, будуть йому наукою на все життя. І ще багато чого казала розгнівана жінка, злякавшись за сина й того, що могло статися через їхній дурний нерозважливий вчинок.

                                                                                         ***

Ранок видавсь тяжким на підйом. Відчуття нічного жахіття щезало, розчиняючись у світлі,  проте страх, мов холодний ланцюг, все ще тримав тіло. В очах усе розпливалось, немов кімнату заповнив густий туман. Потерши руками очі, полуда не зникла. Тому Свят направився до ванної кімнати, щоб умитись.

– Вже встав? – помітив сина у коридорі, мовила мати. – Тебе чекає у лікарні тітка Галя. Ти вже дорослий, підеш сам, бо мені на роботу, а твій батько вже втік. Підійдеш до неї, вона огляне твої порізи. Тож снідай і відразу вирушай. Ти мене зрозумів?

– Так, – відчинивши двері ванної, Свят зник із материного зору.

Ввімкнув воду. Вона була холодна, майже льодяна, і, коли він умивався, туман почав потроху сходити з очей. Поглянувши на себе у дзеркало, Свят якоїсь миті злякався, бо йому здалося, що його очі спалахнули червоним кольором. Страх знов оволодів ним, адже такі самі він бачив у своєму сні. Серце рвонулося, але він стиснув край умивальника й придивився уважніше. Нічого. Звичайні зелені райдужки, трохи затьмарені втомою. Глюк, — вирішив він і глибоко зітхнув. За сніданком мати ще раз нагадала про тітку Галю, а потім спішно вийшла, зникнувши за вхідними дверима. Святовір механічно закидав їжу до рота, розглядаючи надійно перебинтовані руки, котрі нагадали комп’ютерну гру. Захотілось піти та трохи пограти, та, знаючи матір, яка почне дзвонити  щохвилини, якщо не виконати її наказ, Свят зібрався до лікарні.

Лікарняний заклад ніколи не подобався Святовіру, викликаючи неприховану відразу. Сіра бетонна споруда з темним освітленням і запахом антисептиків, що змішувався з нотками тривоги та очікування. Ці старі стіни чули багато історій болю, розпачу і надії, вони, здавалося, зберігали відбиток кожного пацієнта. Навколо метушилися похмурі постаті: згорблені старики з порожніми поглядами, матері, що притискали до грудей плачучих дітей, чоловіки з перев’язаними кінцівками – живі ілюстрації людського страждання. Сьогодні вдача була на його стороні, не пройшло і двох хвилин як подружка мами вийшла з кабінету.

– Привіт! — тітка Галя стояла на порозі, тримаючи папірці в одній руці і чашку кави в іншій. Її халат був незвично яскравою плямою в цьому царстві сірого.

– Доброго ранку! – відповів Свят, відчуваючи, як під лопатками пробігає холодок.

– Давай за мною, — кивнула вона, вже повертаючись у кабінет.

Швидким кроком Святовір пройшов до кінця коридору і зайшов до кімнати за тіткою.

– Показуй, що там у тебе?

Він поклав обидві перебинтовані руки на стіл.

– Так, давай по черзі. Спочатку одну, потім другу.

Ножиці у руках майстрині вміло підрізали бинт. Розмотав недорізану частину, тітка розсміялась.

– Ох уж і твоя мати! Це ж лише звичайні подряпини, а вона такого наговорила...

Святовір і сам був у шоці — такі рани ще ніколи так швидко не загоювались. Такого ще не було!

– То, мабуть, татка самогон з календулою, – виправдовував матір син.

– Ану, дай другу руку.

Такі ж самі червоні лінії, схожі на свіжі подряпини, були й на другій руці. Тітка Галя пальцями легенько розтягнула шкіру, щоб краще роздивитися рани. Не побачивши нічого небезпечного, видихнула:

– Скажи батькові, хай ще раз змаже твої подряпини настоянкою. До завтра від них і сліду не залишиться.

                                                                                          ***

Присівши на лавку біля лікарні, Святовір ще раз уважно оглянув свої вчорашні порізи. Він не розумів, як вони могли так швидко загоїтися. Раптом його погляд привернули розкидані на землі копійки. Якимсь дивом він відчував, що з ними щось не гаразд. Чому вони лежать саме тут?

Піднявши одну з монет, Свят відразу відчув в них скриту силу, холодну, неприродну енергію. Поки він збирав решту, у голові промайнуло те, що він чув лише від дорослих. На них лежав заговір. Хто підбере ці монети і забере собі, той поступово втрачатиме здоров’я. Але Святовір не боявся цього. Навпаки – через монети він відчув ту людину, яка їх сюди підкинула. Міцно стиснувши у долоні гроші, Свят віддався почуттям і пішов за ними.

Між сірими багатоповерхівками Святовір побачив відьму, яка розмовляла з двома сусідами. Зупинившись, він дістав телефон, навів камеру на зморшкувате обличчя старої, приблизивши його.

Та немов відчула його — злі очі, чітко видимі навіть через екран, застигли на ньому, пригнічуючи німою загрозою.

Свят висунув руку вперед і розкрив долоню. Копійки одна за одною попадали на землю. Викинувши гроші, він підійшов до найближчої лавки і присів, не відводячи з відьми очей. Про гроші він не шкодував, як і про те, що їх хтось підніме. Її закльон він узяв на себе, який, як він був упевнений, не подіє. Звідки була така впевненість, він не знав, але цілком довіряв своїм відчуттям.

Звичайна на вигляд бабця-пенсіонерка не витримала погляду молодика і швидко пішла геть до дому.

Святовір підвівся і підійшов до стариганя з тростиною, який залишився самотній після того, як його залишила і друга стара жінка.