Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

2

Лана

 

Вам цікаво як сталося так, що я працюю на цього мудака? Що ж… історія не дуже захоплююча, але і не банальна.

__________

Якщо ви колись були у дитячому будинку, то знаєте головне правило: хочеш вижити — навчися захищатися. Я зрозуміла це ще в шість років, коли одна з дівчат спробувала забрати в мене вечерю. Після того випадку мене більше не чіпали.

Я ніколи не була слабкою. Замість ігор у ляльки я обирала драки з хлопцями у дворі. Замість вишивання — спроби вибити двері з ноги. А коли мені виповнилося десять, я вперше побачила, як стріляють із пістолета. Це було в кіно, і з того моменту я зрозуміла — це моє.

— Лано, я знаю що тобі потрібно, — сказав мені якось Макс Орлов, мій друг, який був старший за мене на п’ять років.

Ми з ним познайомилися в дитбудинку. Він був не просто розумнішим за інших — він знав, як вижити. Він міг вкрасти їжу так, що вихователі навіть не помічали. Він домовлявся з місцевими хуліганами так, що йому нічого не було. І він навчив мене тому, що знати було необхідно.

Коли мені було дванадцять, а йому сімнадцять, він потягнув мене в тир.

— Давай, Лано, я навчу тебе стріляти.

Я схопила пістолет і вистрілила. Не скажу, що влучила в десятку, але Макс кивнув із задоволенням.

— Буде з тебе толк.

У шістнадцять я стріляла краще за всіх у тому тирі. Я вміла справлятися не тільки з пістолетами, а й із ножами. І битися. Я була швидкою, сильною і не боялася отримати по обличчю.

Макс випустився з дитбудинку, коли мені було тринадцять. Я думала, що більше його не побачу, але він приходив. Ми зустрічалися у місті, гуляли, іноді просто сиділи на дахах і мовчки дивилися на нічні вогні. Я ніколи не питала, чим він займається. Але бачила, що в нього з’явилися гроші.

— Бізнес, Лано, — казав він мені щоразу.

Коли мені виповнилося вісімнадцять, я вийшла з дитячого будинку з маленьким рюкзаком. Чекати мене ніхто не мав, але Макс стояв біля чорної машини, як ні в чому не бувало.

— Лано, — сказав він, коли я підійшла. — У мене для тебе пропозиція.

— Яка?

— Працювати на мене.

Я підняла брову.

— Ким?

— Охоронцем. Особистим.

Я здивувалася.

— Серйозно?

— А ти як думала?

Я глянула на нього уважніше. Він не жартував.

— І що мені треба робити? Стояти за твоєю спиною і виглядати грізно?

Макс усміхнувся.

— Ти і так виглядаєш грізно.

Я зітхнула.

— Це законно?

Він не відповів одразу, а потім сказав:

— А тобі це важливо?

Я задумалася. Насправді ні.

— Добре, — кивнула я. — Але я хочу зарплату вдвічі більшу, ніж у звичайних охоронців.

Макс розсміявся.

— Торгуватися вмієш. Сідай у машину.

Я кинула рюкзак на заднє сидіння і сіла поруч.

______________

Ось так і сталося, що зараз я дивлюсь на цього ідіота і ледь стримую себе щоб не придушити його.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍