Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

Лана знає, як тримати зброю і як виживати у світі, де слабкість означає смерть. Вона була охоронцем свого найкращого друга, поки все не пішло не за планом. Тепер їй доведеться самій розібратися з наслідками – і зробити це швидко. Марат – чоловік, який не терпить чужих правил. Він упевнений, небезпечний і занадто добре знає, як довести Лану до сказу. Вони могли б вбити одне одного ще на першій зустрічі, але доля, здається, має на них інші плани. Напруга між ними загострюється – між ударами, пострілами і погонями. Їм доведеться працювати разом, навіть якщо це останнє, чого вони хочуть. Але питання тільки одне: що буде в фіналі? Постріл у спину чи поцілунок, від якого запалає весь світ? Увага! В книзі присутня ненормативна лексика! Оновлення розділів кожного дня.

Пролог

Лана

Чортів завод.

Розвалюха, де пилюка товщиною з моє терпіння, бетонні плити прогнили, мов дешевий план втечі, а іржа на металевих балках нагадувала, що час не щадить нікого. Навіть мене.

Постріл.

Я ривком відхилилася за старий цеховий верстат, який, здавалося, стояв тут ще з часів динозаврів. Куля зі свистом пронеслася повз, вибивши шматок цегли з найближчої стіни.

Я не бачила його.

Але відчувала.

Він не був аматором, це я зрозуміла ще після першого ж точного пострілу. Він рухався тихо, обережно. І, що найгірше, не стріляв безглуздо, як це роблять нервові дилетанти. Ні. Він чекав, поки я зроблю помилку.

— Не втомилася?

Його голос пролунав несподівано, викликавши у мене миттєвий сплеск адреналіну. Відлуння ходило заводом, а я не могла визначити, звідки він говорить.

— Ти про що? Це моє кардіо на сьогодні.

— А я вже подумав, що ти задихаєшся від захоплення мною.

Я закотила очі, хоча він цього не бачив.

— Обожнюю чоловіків, які ховаються за укриттями. Така мужність, я просто знемагаю від враження.

Його відповіддю був постріл.

Куля лягла настільки близько, що бетон розсипався мені над головою.

— Не люблю, коли мене провокують, Лано.

Чорт.

Він знав моє ім’я.

Я міцніше стиснула пістолет і націлилася у той бік, де, ймовірно, він знаходився.

Я натиснула на спусковий гачок.

Клац.

Порожньо.

Я завмерла.

— Щось сталося? — його тон змінився. У голосі з’явилося щось майже веселе.

Я перевела дух.

— Та нічого. Просто задумалася, яким саме способом тебе вбити.

— Дозволь запропонувати варіант.

Я напружилася, прислухаючись до найменших звуків.

Кроки. Справа.

— Слухаю.

— Можеш поцілувати мене до смерті.

Я посміхнулася.

— Я зазвичай кусаю.

— Тоді у мене є всі шанси померти з задоволенням.

О, це точно.

Але перш ніж він отримає таку можливість, я повинна його вбити.

Я безшумно пересувалася між верстатами, обходячи купи сміття, яке могло видати мене.

Його силует нарешті з’явився переді мною.

Високий, широкоплечий, у тактичному спорядженні. Навіть у напівтемряві заводського цеху я бачила чіткі риси його обличчя. Надто привабливі, щоб належати вбивці.

Але це мене не зупиняло.

Я кинулася вперед.

Він зреагував миттєво. Його рука вихопила мій зап’ясток, скрутила, змушуючи випустити ніж. Я ривком розвернулася, завдаючи удару ліктем у його ребра. Він вилаявся, але втримав баланс.

— Ого, ти справді хочеш мене вбити.

— Я не розчарую тебе.

Я спробувала вирвати руку, але він скрутив її ще сильніше, змушуючи мене розвернутися спиною до нього. Його дихання торкнулося моєї шиї, а в голосі з’явилася насмішка:

— Якщо ти так хочеш мене торкатися, можна було просто попросити.

Я зашипіла, різко вдаривши його каблуком по нозі. Він відступив, цього було достатньо, щоб я вислизнула з його хватки й завдала прямого удару в щелепу.

Його голова смикнулася вбік, але замість того, щоб розізлитися, він усміхнувся.

— Приємно, коли жінка має сильний удар.

— Приємно, коли чоловік не верзе дурниць під час бійки.

Я зробила випад, але він ухилився, перехопив мою ногу й ривком штовхнув мене назад. Я впала, але перекотилася й тут же знову піднялася.

Він напав першим.

Я блокувала удари, розуміючи, що він сильніший за мене фізично, але я була спритнішою. Проблема в тому, що ми обидва це розуміли.

Він різко схопив мене за зап’ястя й штовхнув до металевої балки, блокуючи мене своїм тілом.

— Ти гаряча, коли злишся.

— А ти дурний, якщо думаєш, що це тобі допоможе.

Його губи розтягнулися в ледь помітній усмішці, навіть коли я намагалася втиснути його лопатки у метал.

— Це взаємно. Особливо в моменти, коли я мрію розбити твоє обличчя.

Він зробив несподіваний рух, і за мить я вже була затиснута між його тілом і холодною поверхнею контейнера. Його долоня міцно стискала моє зап’ястя, а його подих обпікав мою щоку.

— Я повинен тебе вбити.

Його голос був тихим, майже ніжним.

— Так чого ж чекаєш?

Його рука стиснула мою шию.

Не щоб задушити. Щоб відчути.

— Бо мене більше цікавить не ти, а твій бос.

Я ледве стримала злісний сміх.

— Макс. Де він?

— Йди до біса.

Він тихо засміявся.

— Невдячна.

Щось ударило мене по скроні.

Світ захитався, потьмянів.

Останнє, що я відчула, — як мене підхопили на руки…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍