Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

Через чотири роки

Теплий пісок сипався між пальцями, океан ліниво накочував хвилі, облизуючи берег. Сонце вже почало хилитися до заходу, залишаючи на воді довгу золоту доріжку. Я потягнулася, вдихнула солоний запах і перевела погляд на Марата. Він сидів поруч, відкинувшись на лікті, з розслабленим виразом обличчя. Його темні окуляри приховували погляд, але я знала — він спостерігає за мною.

— Що? — ліниво кинула я.

— Просто дивлюся, яка ти красива, коли не на нервах, — буркнув він, ховаючи посмішку.

— Теж мені відкриття.

І саме в цю мить я почула знайомий голос:

— Ви, бляха, завжди такі романтичні?

Я підняла очі й побачила Стаса.

— Ти що тут робиш? — здивовано запитала я.

— Не хвилюйся, не за вашою солодкою парочкою, — він присів на пісок, кинувши мені в руки папку. — До тебе справа.

Я спіймала її автоматично.

— Що це?

— Твій батько помер.

Я мовчала.

— І спадщина тепер твоя.

Я скривилася і майже відразу повернула папку йому назад.

— Візьми собі.

Стас розсміявся.

— Ну, я так і думав. Але перед тим, як відмовлятися, може, подивишся?

Я зітхнула, розгорнула папку і почала перегортати документи.

І ось тут мене накрило.

— Що за… — я не договорила, пробігаючи очима список компаній, активів, нерухомості. — Це все… легальний бізнес?

Стас кивнув.

— Він ще тоді, коли ти вперше сказала, що тобі нічого не треба, почав відходити від справ. Залишив тільки чистий бізнес.

Я повільно видихнула, перегортаючи останній листок. Там лежав конверт.

— Що це?

— Лист. Від нього.

Я стиснула пальцями край паперу. Серце калатало, хоча я не розуміла, чому.

Відкрила і почала читати.

«Лано,

Я знаю, що ти не назвеш мене батьком. І, чесно кажучи, я не заслужив цього. Я не був тим, ким мав би бути для тебе. Я не підтримав, коли тобі було потрібно. Не був поруч, коли ти росла.

Я не маю виправдань. Але, якщо ти захочеш почути правду, я скажу: я боявся.

Боявся, що не зможу бути таким, яким ти мене захочеш бачити. Боявся, що якщо залишу тебе в спокої, тобі буде краще. Я знав, що завдав тобі болю.

Коли ти відмовилася від усього, що я міг тобі дати, я вперше зрозумів, що ти сильніша за мене. І тоді я вирішив зробити єдине, що міг: залишити тобі тільки чистий бізнес, щоб ти мала вибір.

Я не прошу пробачення. Знаю, що не отримаю його.

Але якщо ти зможеш… Я сподіваюся, ти прийдеш на мою могилу.

Мене поховають поряд з твоєю матір’ю.»

Лист вивалився з моїх рук.

Я не могла дихати.

Серце стислося, ніби хто впився в нього залізними пальцями. В голові не вкладалося, що це реальність. Що Грачова більше немає.

Марат мовчки забрав лист, пробіг очима рядки.

Я ледве чула власний голос, коли сказала:

— Нам треба повернутися.

Марат подивився на мене.

— Що сталося?

Я стиснула губи, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

— Я хочу сходити на могилу… до батьків.

Він подивився мені прямо у вічі, кивнув і без зайвих слів піднявся.

Я теж встала.

Стас лише мовчки стежив за нами.

— Хоч би випити запропонували другу після довгої дороги, — пробурмотів він.

Мені було байдуже.

Мені було важко дихати.

Я просто знала, що треба туди поїхати.

Кінець