Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

Лана

— Ще одна партія пішла коту під хвіст, — пробурмотів Артем, один із наших хлопців, і стукнув кулаком по столу. — Вантаж перехопили, люди поранені, товару — нуль.

Я перехрестила руки на грудях і глибоко вдихнула, щоб не почати кричати одразу.

— Дай мені сил! — гукнула я, з саркастичним захватом. — Другий раз! Другий, Максе! Я правильно розумію, що ми плануємо продовжувати так і далі? Чи, може, спробуємо щось змінити?

Макс підняв на мене погляд, явно вже втомлений від моїх криків.

— Що ти хочеш почути, Лано? Що я ідіот? Гаразд, я ідіот. Далі що?

— А далі ти, можливо, нарешті здумаєшся, що в нас кріт! — я зробила широкий жест рукою, ніби пояснювала щось тупій дитині. — Тому що, на секундочку, не так багато людей знали, яким шляхом ми будемо доставляти вантаж! І щоразу, коли ми його перевозимо, на нас чомусь «несподівано» нападають! Ну хіба не диво?!

— Кріт, кажеш? — він іронічно усміхнувся. — А може, це просто невезіння?

Я фиркнула.

— Невезіння — це коли ти виходиш на вулицю без парасольки, а там дощ. А це — тупість.

Макс стиснув щелепи.

— Якщо ти така розумна, то й займешся цим питанням.

Я закліпала очима.

— Що?

— Тепер ти відповідальна за поставки.

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша. Потім я розсміялася.

— Ага, зараз. З якого це дива? Це не входить в мої обов’язки!

— А тепер входить! — гаркнув Макс.

Я відчула, як у мене сіпається око.

— Ти знущаєшся?! Ми так не домовлялися, коли ти пропонував мені цю чортову роботу!

— Ну, бачиш, ситуація змінилася.

— Та пішов ти!

— Лано, якщо ми втратимо ще один вантаж, то мене просто вб’ють. А якщо вб’ють мене, то роботи в тебе теж уже не буде. Бо, ну, знаєш, мертвий бос — це такий собі кар’єрний ріст.

Я закотила очі.

— Боже, за що мені це…

— За твій чудовий характер і прекрасні очі?

Я зціпила зуби.

— Не біси мене! Добре, але тільки на моїх умовах.

— Тільки не починай…

— Ні, Максе. Все буде тільки так, як я скажу. Інакше шукай собі когось іншого.

Він скривився, ніби я змусила його з’їсти лимон, але зрештою кивнув.

— Гаразд. Що ти плануєш?

Я оглянула хлопців у кімнаті.

— Тут тільки ті, кому ми довіряємо, правильно?

Усі кивнули.

— Тоді так: усім іншим ми розкажемо різні версії маршруту. І потім, коли нас знову підстережуть на одному з «планових» шляхів, ми дізнаємося, хто злив інформацію.

У кімнаті запанувала напружена тиша.

— І ще дещо.

Я глянула прямо на Макса.

— Наступні кілька днів ти сидиш вдома і не рипаєшся.

— Що?

— Що чув. Я буду супроводжувати вантаж особисто. Твоя безпека — не мій пріоритет.

Макс роздратовано видихнув.

— Ну, якщо ти вирішила взяти все в свої руки…

— Та ще б пак!

Я подивилася на нього зі злістю.

— Хоч хтось же має тут мозок.