Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

років, чи то на поверхні, чи то в надрах древніх океанів, зародилося життя. Вдумайтеся: наша планета пережила зіткнення з брилою завбільшки з Марс. А тому казати, що ми її рятуємо, позбавляючи напродукованого нами ж пластику… ну, це дещо зарозуміло. Ми надто нікчемні, щоби щось заподіяти Землі, й маємо бути чесні самі з собою: ми рятуємо себе. Не тварин, не атмосферу, не моря чи океани, а себе. Тому що з нами чи без нас Земля й далі обертатиметься довкола Сонця.

Але й із цим не все гаразд. Річ-бо в тім, що гори пластику не так щоби сильно нам загрожують. Так, це сміття. І погано, коли його багато. Напевно, ви знаходили в мережі фотографії коралових рифів, засмічених пластмасовими відходами. Знімки вражають, однак вони дещо маніпулятивні. Причина в тому, що пластик, який б’ється об коралову колонію, нічим їй не шкодить. Зате їй шкодить підвищення кислотності води. Якщо світовий океан потепліє хоча б на два градуси, його кислотність зросте настільки, що корали не зможуть розмножуватися й загинуть. Усі й одразу. За кілька десятиліть корали зникнуть як вид, навіть якщо до того часу ми повністю очистимо океани від пластикових пляшок.

І взагалі глобальна зміна клімату — проблема набагато серйозніша та страшніша, й у перспективі загрожує самому існуванню людської цивілізації. Ми, Homo sapiens, істоти теплокровні. Ми еволюціонували в порівняно прохолодному середовищі, де нашим теплим тілам завжди було куди скидати надлишкове тепло. Та вже найближчими роками на Землі з’являтимуться регіони, де людина без охолоджувального костюма чи транспортного засобу з кондиціонуванням просто не зможе існувати. Гинутиме від перегрівання за кількадесят хвилин. Через глобальне потепління колись родючі регіони дедалі більше перетворюватимуться на пустелі, прирікаючи на голод мільйони людей. Зміна клімату також спричинятиме пересихання річок, виснажуватиме підземні горизонти, вода з яких зараз живить велетенські мегаполіси. Усе це разом створить передумови для політичної нестабільності, збройних конфліктів і міграційних криз, схожих на які людство ще не бачило. І заходи, спрямовані на зменшення кількості пластикових відходів на наших сміттєзвалищах, абсолютно не стосуються розв’язання жодної з перелічених проблем.

Тому відмовлятися від соломинок і шити екоторбинки — це, звісно, важливо, проте не більше за прибирання за собою сміття. Значно важливіше усвідомити, що наш дім зараз охоплений полум’ям. І єдиним наслідком того, що ми кинемо всі сили на його прибирання, стане те, що дім згорить чистим.

Іще один нюанс. Чимало людей переконані, що викиди парникових газів здебільшого зумовлені спалюванням викопних палив у двигунах внутрішнього згоряння та в котлах під час обігрівання приміщень. Але це не так. Частка транспорту в загальних щорічних викидах CO2 не перевищує 17 %. Значно більше вуглекислоти ми продукуємо, виробляючи різні матеріали. Наприклад, під час виплавляння тонни сталі в атмосфері опиняється майже дві тонни CO2. Виготовлення тонни цементу генерує як побічний продукт тонну вуглекислого газу. Ми по-інакшому просто не вміємо. Парадоксально, але поки що є лише один матеріал, який ми навчилися робити не просто вуглецево нейтральним, а й вуглецево негативним.

Тобто під час виготовлення якого ми поглинаємо, а не виділяємо CO2. І це — пластик. З погляду викидів він не такий уже й поганий.

Тому не варто заперечувати можливості того, що років за тридцять усе стане навпаки: ми винайдемо пластмаси, які можна буде нескінченно переробляти та використовувати заново, й надаватимемо чинності законам, які всіляко заохочуватимуть їхнє використання. І тоді пластиковим буде все: не лише торбинки, а й будинки, у яких житимемо, й автомобілі, на яких пересуватимемося.

І блогери у фейсбуці цьому так само радітимуть.

Метангідратний Апокаліпсис

Глобальне потепління — це встановлений факт. Утім, навіть люди, які цього не заперечують, у відповідь на запитання про найбільш руйнівні його наслідки згадують чомусь лише підняття рівня світового океану. Мовляв, до кінця століття всі прибережні міста поховає десятиметрова товща води. Важко з’ясувати, звідки взявся цей міф і чому він аж такий живучий, бо насправді підвищення рівня океану — чи не найменша з проблем, які загрожують нам у майбутньому.

Тут треба розуміти, що крига, яка вкриває Північний Льодовитий океан, уже є у воді. Вона витискає приблизно той самий об’єм, який займе, розтанувши, а тому на рівень океану ніяк не впливає. Рівень води підвищує танення багатокілометрових льодових щитів у Гренландії й Антарктиді, проте вони навіть за значного стрибка температур танутимуть іще щонайменше три тисячі років. За прогнозами вчених, до кінця нинішнього століття вода в океані підніметься не більш як на пів метра, й це, погодьтеся, не так і багато. Ми точно зможемо з цим упоратися. Не буде ніякого затопленого Амстердама чи Статуї Свободи, чий смолоскип ледве здіймається над хвилями, як це полюбляють показувати в Голлівуді. Через це може виникнути враження, нібито глобальне потепління — проблема несерйозна, віддалена й у часі, й географічно.

Проте це не так.

Зміна клімату — це не тільки підняття океану. Це й зникнення льодовиків, і пересихання річок, і розростання пустель. Це зменшення сільськогосподарських угідь, засолення ґрунтів і збільшення частотності природних катастроф. І все це вже зовсім незабаром псуватиме нам усім життя. У далекій перспективі на нас чекає зростання напруженості через нестачу ресурсів, поступовий занепад політичних інститутів і зрештою криваві громадянські конфлікти та перехід влади до ватажків озброєних банд. Комусь такий прогноз може видатися занадто апокаліптичним, однак уже не вперше в історії людські суспільства зазнають краху після раптової зміни клімату. Індіанці анасазі, цивілізація острова Пасхи, поселення вікінгів у Гренландії — всі вони занепадали тому, що кліматичні умови змінювалися швидше, ніж люди встигали адаптуватися. І в кожному з названих випадків занепад супроводжувався крахом політичної системи та кровопролитними міжусобицями.

Хоча насправді це ще не найгірший сценарій.

Найбільш небезпечним наслідком глобального потепління вчені вважають метангідратний вибух.

Метангідрати — це сполуки метану та води. Природний газ, тобто метан, виділяється крізь тріщини в земній корі, за низьких температур і високого тиску сполучається з океанічною водою та формує кристалічну, схожу на лід речовину. Метангідрати встеляють ложа всіх земних океанів, і майже всюди вони надійно притиснуті до дна багатокілометровою товщею води. Єдиний виняток становлять поклади метангідратів на дні Північного Льодовитого океану.

Проблема з метангідратами в Арктиці в тому, що їх стабілізує не тиск води, а «кришка» з вічної мерзлоти. Це дає змогу значній їхній частині залягати в мілкіших водах. І через зростання температури «кришка» починає танути, випускаючи метан на