Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

Чому ми старіємо? Чи правда, що більшість бактерій нешкідливі? Яка користь із мертвого восьминога у нічному клубі? Макс Кідрук відповідає на ці та інші запитання у своїй новій книзі.
«Теорія неймовірності» — це перенесена на папір та доопрацьована версія однойменного науково-популярного радіоблогу, випуски якого виходили в ефірі «Українського Радіо» у другій половині 2021-го. Книга містить сімдесят історій, які розвінчують розповсюджені міфи, а також пояснюють різноманітні технології, події та явища з погляду науки. Якими насправді були тиранозаври, чому не варто будувати сонячні електростанції в Сахарі, чи існують додаткові просторові виміри тощо. Всі ці історії прості та лаконічні, й водночас — вони вражають. Кожна відкриває щось нове — неймовірне та захопливе. Щось таке, чим можна буде похизуватися на побаченні або ж обговорити з друзями.

Макс Кідрук

Теорія неймовірності

Аксолотль — це хвостате земноводне, що не зазнає метаморфозу, тобто не перетворюється з личинки на дорослу особину. Аксолотль досягає зрілого віку, розмножується та помирає, залишаючись у «дитячому» тілі. Ще більш неймовірною є його здатність до регенерації. Це єдиний представник хребетних, який із легкістю відрощує втрачені кінцівки, очі, хвіст, тканини серця й навіть частини мозку. Дивна й дивовижна тварина, не схожа ні на кого зі своїх сусідів на еволюційному дереві, і саме такими є тексти під логотипом Аксолотля — дивовижними та унікальними.

Вступне слово

Ця книга — створена на основі сценаріїв радіоблогу «Теорія неймовірності», випуски якого виходили в ефірі «Українського Радіо» у другій половині 2021-го.

Ідея оригінального проєкту виникла, коли ми з дружиною дізналися, що «Українське Радіо» планує створення авторського шоу про науку. Йшлося про підготовку коротких, на 5–10 хвилин, випусків, у яких розвінчуватимуть популярні міфи та розповідатимуть якісь геть неймовірні наукові історії.

Таких історій я, на щастя, мав чимало.

Письменник, що пише фантастичну книгу, раніше чи пізніше починає вигадувати речі, які безпосередньо не згадуватимуться в тексті, але без яких той здаватиметься несправжнім. Карта світу, історія, економіка. Все це не береться нізвідки. Скажімо, під час роботи над «Новими Темними Віками» я опрацював сімдесят книг про космос, глобальне потепління, молекулярну біологію, медицину тощо. Значний пласт інформації з них потрапив до роману, проте ще більше історій залишилося за бортом. Отож я подумав, що власний науково-популярний блог на «Українському Радіо» — це чудова нагода тими історіями поділитися.

Щойно проєкт затвердили, одна з продюсерок «Українського Радіо» сконтактувала зі мною й дала поради щодо того, як покращити вимову. Вправи для дихання, вправи для зв’язок, вправи для дикції. З усього переліченого проблем не було лише зі зв’язками: за стільки років публічних виступів я якось навчився говорити, не напружуючи їх. Із рештою ж справи були кепські. Особливо з дикцією. Виявилося, що є певні звуки та навіть цілі буквосполучення, яких я не вимовляю, неначе проковзую повз них, хоч у моїй голові вони звучать абсолютно чітко. Почути помилку вдавалося тільки на записі, у процесі ж мовлення мозок дурив мене, переконуючи, ніби я промовляю все як треба. Записи випусків давалися мені важко. Були періоди, коли гадав, що просто не здатен навчитися говорити правильно. Та попри все, ми впоралися. Стараннями продюсерів і продюсерок «Українського Радіо» проєкт зрештою став таким успішним, що ми вирішили випустити друком його текстову версію.

Чому теорія неймовірності?

Тому що всі найзначніші науковці завжди йшли проти течії та заперечували усталену думку. Галілей виступив проти клерикалів, сказавши, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки. Дарвін був один проти всіх, коли заявив, що дивовижна складність живого не потребує творця. Ейнштейн узагалі видав стільки всього про простір і час, що багатьом досі на голову не налазить. Усі ці ідеї спершу сприймали за божевілля, і потрібна була неабияка хоробрість, щоб позбутися загальноприйнятих переконань і визнати, що правда неймовірніша, ніж будь-хто міг би уявити. Звідси й назва — «Теорія неймовірності».

Сімдесят історій про все на світі.

От справді — про все. Про симбіоз бактерій, який зумовив появу складних форм живого, про динозаврів і птахів, про користь від пластику та шкоду від уживання антибіотиків, про неможливість вторгнення інопланетян, важку промисловість у космосі та виникнення доброти. А ще про паралельні виміри, зброю масового ураження, редагування людського геному, мертвих восьминогів і лосів на шведських дорогах. Ці історії лаконічні: ви легко подужаєте з десяток, їдучи з роботи в метро. І водночас — вони вражають. Кожна відкриватиме для вас щось неймовірне й захопливе. Щось таке, чим ви потім радо ділитиметесь із друзями.

Словом, приємного читання!

Радіоблог «Теорія неймовірності» є у вільному доступі на більшості стримінгових і подкаст-платформ, зокрема на:

Випуски радіоблогу також можна слухати в додатках Megogo Audio й АБУК.

Зоряний убивця

Вуглець є основою живих молекул на Землі, відтак вважається елементом, без якого зародження життя не відбулося б. Ось тільки не все так просто. Перш ніж вуглець став частиною органічних молекул у вашому тілі, стеблинці фікуса на вашому підвіконні чи гамбургері, який ви з’їсте на вечерю, щось мало викинути його з надр надмасивних древніх зірок, усередині яких він сформувався. І це робить не менш важливим за вуглець залізо, бо залізо — це те, що вбиває зірки. Справді. Справжній зірковий убивця. І щоби зрозуміти, як залізу це вдається, треба розібратися, як саме зорі помирають.

Тут можливі два варіанти.

Життя будь-якої зорі починається з хмари водню, яка ущільнюється під дією гравітації, аж поки в її надрах не спалахує термоядерна реакція. За колосального тиску та температури в десятки мільйонів градусів атоми водню зближуються настільки, що зливаються, створюючи гелій. Надлишок енергії, який виділяється під час цього злиття, протидіє гравітаційному стисканню й утримує зорю в рівновазі. Кажуть, що водень «горить» з утворенням гелію.

Порівняно невеликі зірки — такі, як наше Сонце, — горять повільно й довго. В їхніх надрах поволі накопичується дедалі більше гелію, проте маса водню у верхніх шарах залишається недостатньою, щоб «підпалити» цей гелій і запустити процес формування важчих елементів. Приблизно за десять мільярдів років у таких зірок вичерпується паливо — і вони перетворюються на крихітні білі карлики, які складаються переважно з гелію та тихо вистигають у холодній чорноті.

Життя більш масивних зірок коротше, проте набагато бурхливіше. У них достатньо маси, щоб розігріти гелієве ядро до сотень мільйонів градусів і розгорнути синтез важчих елементів. Спершу атоми гелію зливаються, формуючи вуглець. Вуглець стискається, спалахує і трансформується в неон. З неону виникає кисень, із кисню — кремній. На певному етапі еволюції така зоря нагадує цибулину: зовні — газова оболонка з водню, нижче — шар гелію, під ним горить вуглець, далі неон, кисень, кремній. І в кожному шарі, в кожній із реакцій термоядерного синтезу виділяється енергія, що протидіє натиску верхніх шарів і не дає зорі сколапсувати під власною вагою.

А потім стається дещо неймовірне. Температура в ядрі виростає до скажених двох із половиною мільярдів градусів — і з кремнію починає утворюватися