Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

поверхні та згенерувати тягу, яка змінить траєкторію). Інші — за наявності на астероїді водяного льоду — розміщувати на поверхні потужні ракетні двигуни, які використовуватимуть кисень і водень як паливо і, працюючи тривалий час, переведуть його на безпечну орбіту. Були ще ідеї кінетичного тарана, гравітаційного буксирування тощо, але всі вони надзвичайно затратні та вимагають часу. Тобто шанс на успіх — і так чи не примарний — з’явиться лише за умови, що астрономи виявлять небезпечний об’єкт за багато років до зіткнення.

Добрі новини: у США вже понад пів століття працює Центр малих планет, який веде спостереження та каталогізує інформацію про малі тіла Сонячної системи, а його спеціалісти регулярно публікують дані про орбіти комет й астероїдів. Погані новини: не всі малі тіла Сонячної системи тримаються стабільних орбіт. Теоретично комета може вигулькнути практично нізвідки, якщо мандрівна зоря чи згусток темної матерії виштовхне її з хмари Оорта (про це американська фізикиня Ліза Рендалл написала цілу книгу). Або може трапитися, що два астероїди зіштовхнуться в поясі астероїдів, після чого один із них шугоне просто на Землю. Тож коли до Землі прямуватиме астрономічне тіло діаметром кількадесят кілометрів і до катастрофи буде рік чи менше, людям залишиться тільки одне: молитися. На сьогодні наша цивілізація абсолютно неспроможна запобігти зіткненню з таким об’єктом.

Світ без науки

Велика Британія, 1828 рік. Шістнадцятирічний Віктор Дженсон, бавлячись із приятелем у підвалі свого будинку, випадково напоровся на ніж. Хлопець не відчув болю і спочатку подумав, що лише порізав жилетку, проте за десять хвилин виявив, що його одяг просякнув кров’ю. Віктора відвезли до лікарні, де найкращі на той час лікарі перев’язали рану, поклали хлопця на спину і… зробили йому кровопускання. Впродовж наступних трьох днів Дженсону регулярно пускали кров. Гадаю, лікарі залишилися незадоволеними результатами лікування, оскільки за кілька днів посилили терапію, наклавши пацієнтові двадцять п’явок на анальну ділянку. Коли це також не допомогло, лікар вставив зонд у Вікторову рану та заходився в ній длубатися. Вочевидь він додлубався аж до серця, бо кров забила із хлопцевих грудей фонтаном. Бідолашний Віктор Дженсон невдовзі помер.

З великою ймовірністю без науки наш світ був би саме таким. Без інтернету, електрики, антибіотиків і вакцин, без змоги вільно подорожувати, зате із захмарною дитячою смертністю, постійною нестачею харчів, антисанітарією та лікарями, знання яких про фізіологію можна порівняти зі знаннями сучасної п’ятирічної дитини.

Хтось заперечить, що далеко не всі наукові винаходи виявилися корисними цивілізації, як аргумент наводячи атомні бомби чи хімічну зброю. Проте останнє твердження вкрай суперечливе. Наука — це процес здобування достовірних знань про навколишній світ. Наука сама собою заподіює шкоди не більше, ніж цеглина чи камінь. Те, як ми використовуємо науку, є вже іншим питанням. Візьмімо, до прикладу, генну інженерію. Так, її методи в принципі уможливлюють створення шкідливого продукту. Ніхто не забороняє якомусь божевільному вченому вживити в картоплю ген, який продукуватиме токсини. Відкинемо питання, навіщо комусь таке робити. Нам зараз варто зрозуміти, що отруйною ця картопля є не тому, що вона генномодифікована, а тому що вчені вирішити зробити її отруйною, відредагувавши картопляний геном. Генна модифікація — це просто інструмент. Як молоток. Якщо ви забиваєте в стіну цвях, щоб повісити картину, все гаразд, але якщо роздовбали комусь молотком голову, то… ну, не зовсім правильно звинувачувати в усьому молоток, забуваючи про руку, яка його тримала.

Хибному сприйняттю науки часто сприяють мейнстримні медіа. Наука не шукає простих рішень. Наукове пізнання — тривалий, поступовий, складний і суперечливий процес. Натомість ЗМІ часто пропонують прості рішення, неправильно інтерпретують цілком тривіальні наукові винаходи лише для того, щоби збільшити кількість кліків на новинному заголовку. І після того, як очікування щодо чарівної ін’єкції, яка одним махом вилікує всі види раку, чи супердієти, що обіцяє життя без хвороб, не справджуються, люди розчаровуються.

Проте це не проблема науки. Це проблема ЗМІ та людської легковірності.

Як казав Марк Твен, річ не в тім, що ми мало знаємо, а в тім, що ми знаємо забагато неправильного.

Як у такому разі простому смертному відрізнити правдиву інформацію від фейків і перекручень? Американський вірусолог Пол Оффіт дає відповідь на це у своїй книзі «Скринька Пандори. Сім історій про те, як наука може заподіяти шкоду». Він пише, що наука стоїть на двох стовпах. Перший — це експертна думка. Ми маємо довіряти судженню людей, які підходять до певного питання ґрунтовніше та присвячують його вивченню значно більше часу, ніж будь-коли могли би присвятити ми самі. Звісно, експерти можуть помилятися. І це підводить до другого стовпа: відтворюваність наукових результатів. Якщо експерт написав щось зі сфери фантастики, наприклад, що вакцинація спричиняє аутизм, подальші дослідження мають або довести, або спростувати це твердження. Практично відразу після публікації статті про ймовірний зв’язок між КПК-вакцинами та виникненням аутизму сотні вчених у Європі, Канаді та США провели експерименти, щоби підтвердити цей результат. Утім, у них не вийшло. Ні в кого. Після сотень досліджень вартістю десятки мільйонів доларів, із залученням сотень тисяч дітей, з’ясувалося, що в тих, кому робили щеплення, аутизм розвивається не частіше порівняно з тими, кого не щеплювали. І так справжня наука перемогла.

Тому так, науковці іноді помиляються. Наука не завжди дає відповіді, які ми хотіли б почути, а часом узагалі не дає ніяких, проте іншого шляху немає. Бо альтернативою є костоправ, що ставитиме вам п’явки на анальний отвір тоді, коли ви потребуєте невідкладного хірургічного втручання.